Розділ 24

Я зустрілася з Анжелою біля університету. Погляд виказував її: дівчина хотіла почути все й одразу про мою зустріч зі Станіславом.

 - Розповідай, – сказала Анжела. – Як усе пройшло?

- Дякую тобі ще раз, - почала, - що ти знайшла мені адресу Стаса. Це насправді було важливо для мене й тепер я в цьому ще більше переконалася.

- Ти сумна. Сталося щось непередбачуване?

- Я навіть не знала, чому я йшла до нього. Просто відчувала, що це потрібно, що так треба, – на мене почали накочувати непрохані емоції. – У тебе було таке, що ти дуже хочеш, наприклад, якусь річ? Неймовірно хочеш! І коли ти купуєш її, ти розумієш, що просто розчарувався в ній. Так от, у мене приблизно саме так й трапилося, – я перевела подих, а потім продовжила. – Я зустрілася з ним, але тепер розумію, що, може, не треба було поспішати. Я просто так хотіла з ним зустрітися, що…розчарувалася.

- Невже все так заплутано? – пролепетала Анжела.           

- Ти навіть й не уявляєш.

- А ти розмовляла з батьком?

- Так. Але нічого зрозумілого для мене він так й не сказав. Не знаю, що за ігри вони ведуть. Адже за цим явно щось стоїть.

- Ти думаєш, що у них є якась таємниця?

- Про яку я не повинна зараз знати, – продовжила думку Анжели. – Я впевнена, що за їхньою незрозуміло поведінкою щось стоїть. Аби знати що саме.

- А, можливо, не потрібно нічого дізнаватися? - повернувшись до мене сказала Анжела.

- Ти про що?

- Може, дійсно не треба поспішати? З часом все виясниться, я в цьому впевнена.

- Можливо, ти маєш рацію!

- Сьогодні після пар хочу поганяти на тачці. Приєднуйся до мене! Сумно не буде, я тобі це обіцяю.

- А ти сама хочеш поїхати? Як же твої друзі?

- Друзі також будуть, але я хочу поїздити для себе. Драйвовий рух заспокоює. Ну то що?

- Я згодна!

- От і добре, а тепер ходімо на лекції, а то нас, мабуть, уже почали розшукувати.

 Ми зайшли до аудиторії. Професор невдоволено зиркнув на нас, а потім сказав: «Ми всі вас чекали. Я уже думав, що ви не прийдете!»

- Вибачте нам, – сказала Анжела.

- Сподіваюся, що таке більше не повториться?

- Такого більше не буде, – запевнила я професора й побачила його усмішку на вустах.

- Ну гаразд, дівчата. Сідайте на свої місця.

- Здається, нас пощастило, – схилившись до мене, тихо промовила Анжела.

- Здається, – з посмішкою погодилася.

 Анжела мала рацію щодо того, що драйвовий рух заспокоює, та лише при тому, що дороги пусті й ніхто не заважає їхати. Дівчина все тиснула на газ, і якоїсь миті мені здалося, що ми вже просто летимо. Повз нас ніби пролітало життя. Це – неймовірне відчуття, коли ти почуваєшся вільною як птаха, а найголовніше – не самотньою.

 Анжела вибрала пусту дорогу, на якій не було жодної машини, лише ми, ревіння двигуна та ніч. Згодом до нас приєдналися ще декілька людей, які любили екстремальне керування.

- Це наші, – пояснила Анжела. – Вони нас наздогнали, але королеву доріг їм ніколи не перемогти.

 Сьогодні я ще дещо дізналася про Анжелу. Вона не тільки виявилася подругою, яка завжди прийде на допомогу, а й любителькою нічних перегонів. Я тепер зрозуміла, чому цю дівчину називали «королевою доріг».

- Ти не пробувала виступати у «Формулі–1»? - з посмішкою спитала в Анжели.

- Вони б не витримали зі мною конкуренції, – самовдоволено відповіла та. – Не кожній людині дається талант. А талант впевнено кермувати автомобілем, відчувати його – це неабиякий подарунок. Отримати права – це ще не значить, що ти вмієш їздити. Як ти думаєш, чому у нас на дорогах скільки аварій трапляється? Все тому, що водії ставляться до безпеки руху легковажно. Вони пройшли курси, одержали посвідчення водія і вважають себе тепер, м’яко кажучи, «діловими», вбачаючи у машині лише засіб пересування. А це неправильно. Водій, який сідає за кермо свого авто, повинен подумати головою, що найменша його похибка або зволікання можуть призвести до трагічних наслідків. Тому усякий водій повинен відчувати машину кожною клітиною, а це означає, що він повинен керувати машиною, а не вона ним.

 Я була здивована почути такі слова від неї. Анжела говорила не як звичайна любителька адреналіну та швидкої їзди, а як професійний водій із великим досвідом. В її голосі звучала впевненість. Вона вела всіх інших, які приєдналися до нас пізніше.

- Ти мала рацію, швидких рух заспокоює.

 Анжела подивилася на мене, а потім посміхнулася і сказала: «Кіро, якщо тебе заспокоює рух, і не простий рух, а саме швидкий, то це просто чудово! Не кожна людина може його витримати. У тебе, значить, адреналін не вивітрюється з крові».

- Ага, а ще адреналін викликає впевненість у собі, – теж посміхаючись, відповіла я Анжелі.

- Ну що, готова?

- Завжди готова! – бадьоро відповіла я.