На останньому диханні

Розділ 30

Усе, чим я жила, в один момент зникло, перестало існувати, стало для мене неважливим. Любов – це не тільки чесноти, це – сама сутність життя. А любов батька була для мене всім на світі, бо саме його любов давала мені сили. А що тепер? Я просто втратила цю силу. Габріель Гарсіа Маркес сказав: «Можливо, в цьому світі ти всього лише людина, а для когось ти – увесь світ». Що робити, коли у тебе залишилися одна невпевненість, смуток і біль, а любов просто зникла з твоєї душі, а в серце закралася порожнеча, яка пожирає зсередини. 

 Любов – це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність зі світом, бо інакше людина постійно може перебувати під впливом, що паралізує у душі та спричиняє відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю цього світу. Любов – це почуття й усвідомлення людиною предмета чи явища як невіддільної умови свого існування. Можна по-різному пояснювати, що таке любов, але якщо ти втратила любов до світу в серці та душі, то що тоді робити? Як віднайти гармонію із самим собою?

 Я прокинулася, як виявилося, від «тривалого сну» й лікарі назвали це дивом. Я не могла поворухнутися й не відчувала ніг. Здавалося, що я стала не тільки заручницею ситуації, яка склалася, а й своєї самотності. Коли мені повідомили, що батько не вижив, мені хотілося кричати та плакати. Мені так хотілося утекти! Але я була прикута до ліжка й нічого не могла з цим вдіяти. Я знову і знову згадувала слова Олени Миколаївни, коли вона повідомила, що тата більше немає.

- Кіро, я тебе розумію. Тобі боляче, але ти повинна жити далі, – зі сльозами на очах мовила Олена.

- Це не..прав...да! Цього не може бути! Не може… бути! - з відчаєм повторювала ці слова, і сама ковтала гіркі сльози відчаю та болі. – Я не вірю! Чому, Олено? Чому так трапилося?!

 Ніхто не знав, чому так сталося. Ніхто!

 Час від часу я намагалася пригадати всі події того дня, але емоції та сльози заважали мені. Вони не давали мені заспокоїтися й увесь час нагадували про те, що я втратила.

 Всі раділи від того, що я знову «ожила», але не ожило моє серце. Воно ніби завмерло. Я майже пів року пролежала в комі. І коли я прийшла до тями, лікарі сказали одне: «Це диво!»…

 Я знову вчилася ходити. Після аварії я не пересувалася сама, а точніше зовсім не ходила. Спочатку це було страшно, але свій страх та біль тримала далеко в «темниці» своїх думок. Я не хотіла нікому показувати, що я слабка, а передусім – не хотіла показувати цього собі. Я по кілька годин на день знову і знову змагалася зі своїм болем. Я виснажувала свій організм тренуваннями. Кожне відчуття болю стало для мене випробуванням. І під кінець я просто перестала його відчувала. Я його перемогла!

- Кіро, скільки можна себе виснажувати? - підійшовши до мене, запитав Станіслав. – Може, досить на сьогодні?

- Я знаю, коли мені зупинитися. Мені – не досить!- різко відповіла.

- Ну що ж, як знаєш! Я тобі заважати не буду!

- Ну й не заважай! – гаркнула я і тут же, не витримавши, ледве не впала, якби він вчасно не підхопив мене.

- Все! Досить себе ослаблювати. Сідай у візок! – уже наказав Стас.

 Я мовчки сіла, тому що розуміла, що Станіслава правий. На сьогодні дійсно мені досить тренуватися. Я й так по кілька годин проводжу у реабілітаційному кабінеті. 

- Ви так мені й не розповіли, що насправді сталося у той день, - докірливо сказала я Станіславу, поки він котив мій візок лікарняним коридором. – Чому ніхто не може дати відповідь на моє запитання. Невже воно таке складне?

- Слідчі дійшли висновку, що це була випадковість.

- Випадковість? - закричала я, не витримавши. – Станіславе, невже ти віриш у це? – він присів навпроти, аби, як завжди, заспокоїти мене, і я, скориставшись нагодою, обхопила долонями його обличчя і глянула йому прямо у вічі. – А як же та фура, яка стояла посередині дороги? Як тоді машина, яка супроводжала нас та згоріла?

- Кіро, ніякої фури не було, і іншої машини теж.

- Що?! - я не повірила власним вухам. – Ти хочеш сказати, що…

- Знайшли тільки вашу машину, – продовжив Стас.

- Я на власні очі бачила ту вантажівку. Вона стала посередині дороги й в неї врізалася інша машина, – я знову почала згадувати ті події. – Розумієш?! – уже крізь сльози спитала. – Микола, щоб урятувати нас, вивернув кермо, і… А хоча, що я тобі розповідаю! Ти ж все одно мені не віриш, так само як і Олена! - я різко від’їхала назад та почала зводитися з візка, спираючись на його ручки. – Ви мені просто не вірите!

- Кіро, - Станіслав підійшов і обійняв мене, - я завжди буду з тобою. Обіцяю! Я тобі вірю, й Олена також.

- Не обіцяй мені нічого, – поглянувши на нього, сказала. – Тато теж обіцяв моїм батькам, що завжди буде зі мною. І що з ним?

- Я розумію, як тобі тяжко і боляче, - обійнявши, сказав Стас.

- Вибач мені за все! - мовила зі сльозами та притулилися до чоловіка. – Я інколи була до тебе несправедлива й вимагала забагато.

- Все нормально! - спокійно відповів Стас.

 Підтримка Станіслава була для мене дуже важливою. З дня в день я почувалася краще. Кожний мій рух говорив, що я зможу знову нормально ходити. І кожен наступний день не був виключенням. Зранку приходила Олена Миколаївна. Ми з нею поговорили й, як виявилося, жодних доказів того, що фура, про яку я усім говорила, дійсно була на місці аварії не виявилося. Та й тієї машини, яка супроводжала нас, також не було. Я не розуміла, як таке могло статися. Я сама бачила все на власні очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше