Розділ 41

Після зустрічі із Геннадієм Федоровичем я вирішила пройтися трішки наодинці. На пристані гуляли діти з батьками, такі безтурботні та щасливі, що було просто приємно дивитися на них. Я спершу навіть й не почула, як хтось покликав мене на ім'я. Я повернулася й побачила Євгенія – того самого хлопця, якого я зустріла в лікарні.

- Привіт, Кіро, – посміхнувшись, сказав Женя. – А я дивився та ніяк не міг зрозуміти: це ти, чи ні.

- Це я! – ледве усміхнувшись, відповіла юнаку.

- Я дуже радий тебе бачити, – підійшовши ближче, сказав Євгеній. – Можливо, підемо кудись та поговоримо. Ми давно не бачилися.

- Женю, вибач, але у мене є справи. Я рада тебе бачити й…

- Кіро, не відмовляй мені, – сказав Женя, не давши мені договорити.

- Ну, гаразд, - зітхнувши, сказала. 

 Ми пішли у далечінь пристані. На небі почали збиратися хмари, було таке відчуття, що ще трішки – й поллє дощ. Вітер ніяк не стихав, а ще більше скаженів. Від нього моє волосся розплелося, від чого я відчувала себе не дуже комфортно.

- Дозволь, я приберу твоє волосся з обличчя, – доторкнувшись рукою до мого обличчя, сказав Євгеній. Він був якийсь дивний й це тривожило мене. Я не встигла йому щось відповісти, як опинилася в його руках. Він обійняв мене.

- Женя, що ти робиш? - зі здивуванням запитала.

- А може ти мені подобаєшся. Ти над цим не задумувалася?

 Я вивільнилася з його обіймів й відповіла: «Женя, я тобі приводу не давала. І до чого тут ці розмови?»

- Можна я скажу? – я повернулася й не повірила своїм очам. Перед нами стояв…

- Стас? - ледве вимовила я, аж ніяк не очікуючи його побачити.

- А ви що, здивовані? - з посмішкою запитав Станіслав.

- Як ти знайшов мене?

- Кіро, це не я знайшов тебе, це він знайшов тебе, – кивнувши на Євгенія, сказав Стас.

- Не зрозуміла. А при чому тут Євгеній?

- Можливо, Євгеній Макарович Давидов сам скаже? – злорадно поцікавився Градов.

 Все несподівано вмить змінилося! Я дивилася то на Станіслава, який раптово з’явився, то на Євгенія, від якого чекала відповіді.

 Євгеній мимоволі відступився від мене. Що намагався сказати Стас я так й не зрозуміла, тому що обидва вони почали грати в мовчанку. Тим часом поки ми намагалися знайти спільну мову, почав лити дощ.

- Можливо ви мені скажете, що відбувається? – повернулася до Євгенія й попрохала пояснити все, що сказав Стас, але той тільки хмикнув й нічого не відповів. – Давидов? Невже це…

- Так, Кіро, - Стас підійшов ближче до мене, - він – позашлюбний син Макара Петровича Давидова.

 Я не могла повірити власним вухам. Євгеній виявився сином Давидова. Атмосферу підігрівав дощ, який лив наче з відра. Хвиля гніву заповнювала мене. Невже це правда?

- Ну що ж, ти дізналася правду, – з посмішкою мовив Євгеній. – І що тепер? – крикнув юнак. – Що? Що ти зробиш, Кіро?

 Мені було бридко навіть дивитися на нього.

- Давидов підіслав його в лікарню, коли дізнався, що ти жива, – взявши мене за руку, почав розповідати Стас. – Він усе добре спланував, адже так, Женю?

- Саме так, – огризнувся Євгеній. – Мій батько – геній. І доки ми тут стоїмо з вами й розмовляємо, люди мого батька уже схопили Філатова.

- Філатова? Стас, що він верзе?!

- Давидов знав, що ти передаси документи саме Філатову й тому дав змогу тобі зустрітися з ним. Макар Петрович дуже не хоче втрачати гроші, бізнес, а головне – волю! Ходімо швидше звідси. – мовив мені на вухо Стас.

 Я ніяк не очікувала, що сьогоднішня зустріч із Філатовим набере такого оберту. Я змокла до нитки, у мене боліла голова, можна навіть сказати, що я розчарувалася. Геннадій Федорович був моєю єдиною надією, але зараз вона зникла.

 Я їхала в машині разом зі Станіславом. Думка про те, що все втрачено, не давала мені спокою. Мені так хотілося розревітися, саме розревітися, а не заплакати. Я з усіх сил не давала сльозам вирватися на волю.

 Ми під’їхали до готелю. Я вже збиралася йти, як Станіслав зупинив мене.

- Почекай. Мені потрібно з тобою поговорити.

- Ми поговоримо, але не зараз. Я прошу тебе! – я відчувала: якщо зараз не піду, то просто розплачусь й вже не зможу піти від нього. – Стасе, залиш мене. Я хочу побути наодинці.

- Невже ти так мене ненавидиш?!

- Про яку ненависть ти говориш? - не зрозумівши до чого тут ненависть й, що він хотів цим сказати, мені просто стало смішно. – Це дурниця!

 Він знесилено опустив голову на кермо й запанувало мовчання. Я не наважувалася стривожити цю тишу, яка з кожною хвилиною заповнювала салон автомобіля. З нею змагалися тільки краплі дощу, які невгамовно стукотіли об машину. Мені було важко сконцентруватися, бо голову переповнювали зайві думки.

 Тишу порушив Станіслав. Я повернулася до нього й намагалася виглядати спокійною. З усього сказаного мене вразило його зізнання у тому, що спочатку це для нього було завданням. Мій батько попросив його наглядати за мною, й Стас сам не помітив, як закохався у мене. Ще чоловік зізнався в тому, що він – найманець, якому платять гроші за життя інших людей. Звичайно, що я знала, хто він, й тому це для мене не стало новиною.