Ч. ІІ. Урок (ІІ). Де живе щастя

Частина ІІ. Де живе щастя. Урок (ІІ)

Володя проснувся і смачно потягнувся. У кімнату несміливо напрошувався ранок. Щупальцями-промінчиками пролазив крізь штори й залишав слід на старовинній кованій вазі біля дверей, яка вабила зір. У правому кутку стояв стіл, на якому красувався новенький ноутбук. Володя пам’ятає, як дядько Михайло, хрещений батько  Богдана молодшого, зробив подарунок похреснику.

Хлопець звернув увагу на світлину, обрамлену невеличким вишитим рушником, яка висіла над столом. З фото посміхалися люди поважного віку, а малий, сидячи на колінах, правою рукою обіймав за шию чоловіка, а у лівій тримав світлину.

– Щасливий, – видихнув Володя, впізнаючи хлопчика.

Він зістрибнув на м’який  килим і підійшов до шафи, наповненої рідкісними виданнями.

У цей час до кімнати заглянув Богдан- старший.

– О! Та ти рання пташка! – привітався чоловік. – Як спалося?

– Добре спали, сухі встали, – не затримався з відповіддю Володя. – А це все ваші? – кинувши погляд у бік шафи, – поцікавився.

– Так, дісталося від мого батька, академіка.

– А Бодьо ніколи не хвалився, що має дідуся-академіка, – дивувався гість.

– Тримав інтригу, – всміхнувся чоловік. – Хвалькуватість не для нас.

– Так це він на світлині з вашими батьками? – запитав Володя, взявшись за мочку правого вуха. Він так робив завжди, коли хотів про щось дізнатися.

– О! Та це окрема жартівлива родинна історія. – Богдан відмовлявся фотографуватися без дівчат. Так усіх не посадиш на коліна! Придумали дати в руки світлину з сестрами, – згадуючи розповідав чоловік. – Нам є що згадувати! 

Глянувши на годинник, поквапив.

– О! Ляси точимо, а сніданок стигне. Одягайся й виходь. Запрошуємо.

– А Мізинчик? – одягаючи футболку, поцікавився гість.

– Так він і пригощатиме! Сьогодні черговий.

– Нічого собі, – дивувався Володя. – А мовчав, що вміє готувати.

– По секрету скажу, – таємниче промовив Богдан-старший. – Талант кулінара проявився, як із села приїхали. Пішли, сам переконаєшся.

За столом пахло кавою й сирниками. Володя так уминав, що аж вухами лящало. Здавалося, що таких смачних сирників він ще не їв. Підхвалюючи друга, промовив: «Нащо тобі, Богдане, в майстри спорту пертися? Краще в кулінари». Він старанно вичищав тарілку сирником, не залишаючи і краплі варення.

– Може тобі ще покласти? – запропонувала Марія, спостерігаючи за хлопцем.

– А я вас не об’їм? – відверто запитав, згадуючи, як бабуся повчала бути скромним. – У місті ж не падає з небес?

За столом вибухнуло сміхом.

– З неба не падає, – відповів Богдан- старший. – А щоб мати, то треба дбати. Для того, щоб була сила дбати, то варто смачно наминати. Всім добавки, – скомандував господар. – По сирничку не буде зайвим! Смачнющі!

Мізинчик, спостерігаючи за другом, радів, що той тримається впевнено, не комплексує.

– Захвалите, – скромно промовив підліток.

– Та що ти, Бодю, – дожовуючи, промовив друг. – На цьогорічних канікулах будеш давати майстер-клас, як сирники готувати. Навіть Софійці носа втреш.

– Скажеш таке, – залився рум’янцем Богдан, як почув ім’я дівчини. Не патякай, а то боки намну!

– Налякав! Я можу і здачі дати. Дядько Михайло показав декілька прийомчиків. – А сирники – пальчики оближеш. Дякую за сніданок, друже, – понизив емоційний градус Володя.

Для родини не було секретом захоплення Богдана. Марія знала про сердечні справи сина й бачила зміни в його характері й поведінці. Мізинчик за рецептом Софійки готував сирники. А сьогодні цей емоційний спалах доказ того, що хлопець закохався по-серйозному.

– Як на мене, то це здорово, коли чоловік уміє готувати, – заповнюючи павзу, яка настала в розмові, промовила жінка. – Чи не так, Богданчику? – закоханим поглядом глянула на чоловіка.

– У нас робота не ділиться на чоловічу й жіночу, – відповів той. –Взаємопідтримка – основа міцної сім’ї. До речі, я люблю готувати. А тобі, сину, респект за сирники! Вдалися на славу, – похвалив, піднімаючись з-за столу.

– Я також не хочу сидіти у вас на шиї, – долучився до розмови Володя. Беру чергування на себе. Приготую таку грибну юшку, що язик проковтнете.

– Забито, – погодилася Марія. – На Святвечір страва за тобою. До речі, твої гриби притримали.

– Та я ще привіз, – згадав гість. –  От забудько! Я зараз, – поквапився в кімнату.

За хвилину він виніс полотняну торбинку й поклав на столі. Розв’язавши, простягнув Марії.

– Пахнуть лісом, – тримайте. – Буде й на юшку, й на креплики.

По кухні поповз запах сушених грибів.

– Ой! – вигукнула Марія. – Пахнуть як! Пам'ятаю...

– Марієчко, як упадемо у спогади, то не встигнемо до Богдана на тренування. А Володі варто показати, де син гартує душу й тіло.

Прибравши зі столу й помивши посуд, Богдан-молодший почав збиратися до басейну. Володька спостерігав за зборами друга.