11.1

Я не хотіла помічати того, що ця фарбована лисиця кинула оком на Артема. 

 Як не виказати своїх почуттів, щоб не отримати його осуд. Артем жодним помислом не зможе повірити у моє кохання.

 Ні! Ні! Повірити, можливо й повірить, що наївна селючка без тями закохалася у столичного красеня та багатія, але моє почуття ніколи не буде взаємним. Артем ніколи не покохає мене. Ніколи!!! Просто засміє і все! 

Нарешті випровадивши блондинку, Артем стояв навпроти мене махаючи ключами від квартири. Радісний такий! Веселий! Ще б пак, все-таки придбав власне житло. Як тут не радіти. 

-- Вітаю з покупкою. Сподіваюся тобі у цій квартирі  житиметься комфортно,  -- вичавивши з себе натягнуту посмішку, промовила я. 

-- Нам, Ліно! Нам! Ти ж не збираєшся покинути мене у момент, коли моя свобода лише розпочалася?

-- Ні, не збираюся! Іти мені нікуди, то ж буду жити у твоїй квартирі, поки не надумаєш виставити мене за двері. 

-- Ей, ти чого? Не збираюся я тебе нікуди виставляти. Ти мій щит, мій захист від надокучливих осіб, які сплять і бачать мене одруженим на собі. Лише уяви якась з моїх дівчат яро пропонує себе на роль дружини, а я їй обручку під ніс тицьну. Ну не облом! Ха - ха - ха. 

-- Тобто я так розумію, що ти плануєш відкрито зраджувати мені? -- запитала я прямо, щоб не жити марними ілюзіями. 

-- Ну..., яка ж це зрада, коли між нами нічого немає. Наші стосунки вигадка, фікція для мами і тих дівчат з якими я весело збираюся проводити час. А ти живи своїм життям, я от, як бачиш добре потурбувався, щоб нам у цій ситуації було комфортно обом. 

-- Я зрозуміла і почула тебе, Артеме. Не хвилюйся я не завдати тобі зайвого клопоту. Яка кімнати буде моєю? -- запитала я проковтнувши грудку у горлі. 

-- Моя спальня тут, а ти обирай будь- яку кімнату, яка тобі до вподоби. 

-- Дякую! Дякую за твою доброту по відношенні до такого опудала, як я. Я вражена! Чесно!

-- Ну от і домовилися! Завтра перевеземо наші речі. Ще потрібно найняти жінку, яка виконуватиме усю хатню роботу, ну і звісно відсвяткувати ... наш переїзд.

Артем навіть не намагався заперечити мої слова про опудало, бо саме опудалом мене і вважає. Та, щоб щось змінити у своєму житті мені потрібні гроші, а брати його подачки я не хочу і не буду.

-- Артеме, може краще я доглядатиму за квартирою? Готуватиму для нас і буду підтримувати порядок у квартирі, а ти платитимеш мені зарплату. Не хочу за дармо висіти на твоїй шиї. Та й не сидіти мені цілими днями без діла. Треба чимось себе зайняти. 

-- Ну раз тобі так хочеться ..., я не проти. А  ти впораєшся? -- питає чоловік, мабуть, дуже сумніваючись чи я спроможна  відрізнити сіль від цукру. 

-- Впораюся, Артеме! Я пратиму, прибиратиму, готуватиму, робитиму все, що потрібно по дому. Я вмію, не хвилюйся. Нічого з твоїх речей не буде зіпсованим. Твої сорочки будуть бездоганно чистими, свіжими і попрасованими, а на кухні тебе чекатиме смачна їжа. Ти навіть можеш замовляти собі все, як у ресторані. Звісно якщо я чогось не знатиму  інтернет мені допоможе. 

-- Тоді домовилися, ти отримуватимеш таку саму платню, як і Валентина Степанівна. А це не мало, не багато двадцять тисяч гривень у місяць.

У Артема задзвонив телефон і він відійшов у бік, щоб відповісти на дзвінок. А я з відкритим навстіж ротом осмислювала сказану ним суму, яка має стати моєю зарплатнею.

-- Привіт, Олеже! Ти  не повіриш у нас є привід для свята. Сьогодні я нарешті придбав квартиру, а завтра з'їду від мами. Давай сип мені свої привітання.

Я добре чула, що Артем розмовляє зі своїм другом -- Олегом. І розповідає йому про наші новини. Мабуть, будуть святкувати. Все-таки привід особливий. Закінчивши розмову Артем знову підійшов до мене. 

-- Ліно, у мене виникли справи по роботі тож давай я відвезу тебе додому.

-- Може краще мені тут залишитися? Я не хочу лишній раз потрапляти Олені Павлівні на очі чи сидіти біля воріт.

--  Але, що ти робитимеш сама у пустій квартирі? Тут навіть продуктів немає, щоб повечеряти. 

-- А ти залиш мені гроші і їдь у своїх справах, а я сходжу у супермаркет куплю продукти, приготую вечерю і чекатиму тебе у квартирі. 

-- Гаразд! Я попрошу Валентину Степанівну зібрати наші речі і хтось з фірми привезе їх сюди. 

-- Не хвилюйся, Артеме не така вже я ідіотка, як ти собі думаєш. Я дам собі раду. 

-- Стодіваюся , що так і буде. 

Артем відкрито говорив про те, що сумнівається у мені, але я доведу йому, як сильно він помиляється. З великим сумнівом чоловік все-таки віддав мені один з ключів.

-- Ну раз ми все вирішили, то я поїду, а ти обживайся. Я подзвоню тобі коли відправлю когось сюди  з нашими речами. 

-- Вдалого тобі дня! Бувай! 

-- І тобі бажаю не наробити ніяких дурниць, -- доволі скептично промовив Артем. Ну звісно він без ложки  дьогтю ніяк не обійдеться. Та я не ображаюся на нього. 

***