20.1

    Я не знала куди саме везе мене Артем, але з кожним кілометром, з кожною хвилиною дороги вперед моя паніка наростала ніби сніжна лавина. Звісно ми їдемо до ресторану, напевно красивого і дорогого, а от чи готова я до цього вечора, велике питання. Мені страшно! Боюся навіть уявляти реакцію Олени Павлівни і її елітної свити. Вона ж очікує побачити ту Ліну, яку одного дня привів її син до їхнього дому, а не мене, красиву і трохи налякану дівчину.

-- Все гаразд, Ліно? Ти виглядаєш наляканою.  Поділися зі мною, мила, що тебе тривожить? -- питає Артем на секунду відволікшись від дороги. Мої страхи настільки сильно поглинули мене, що я навіть  перестала підглядати за чоловіком. Не одразу зрозуміла, що він назвав мене "милою". 

-- Я боюся, Артеме! У мене якесь дивне відчуття, що варто очікувати неприємностей від сьогоднішнього вечора. Якись незрозумілий страх і це не лише тому, що я вперше в житті йду до ресторану.

-- Не розумію, що може трапитися? Це ж не терористична змова проти нас, а лише безглузда витівка моєї мами, яка вважає, що має право втручатися в моє життя. Звісно бувають моменти, що її егоїзм зашкалює, але це не має псувати наш вечір. Ти вже знайома з нею і маєш знати, що іноді мама забуває про тактовність.

Припаркувавши автомобіль Артем повернувся до мене з легкою посмішкою. Я вперше побачила, як чоловік наморщив лоба. Невже ніяковіє переді мною? Але чому? А може це звичка така у нього? Раніше він ніколи не нахилявся до мене так близько.

-- Нам пора виходити? -- питаю я, нервово розтираючи рукою ділянку шиї. 

-- Пора, але в такому стані ми нікуди не підемо. Наші знайомі чекають моменту, щоб принизити нас, а ми не маємо  давати  їм такої можливості. 

Вийшовши з автомобіля, Артем швидко обійшов його, щоб відкрити для мене дверцята.  Одна його рука притримувала автомобільну дверку, а інша була простягнена мені. При цьому чоловік не переставав тепло посміхатися.

-- Дякую, ти справжній джентльмен, -- кажу йому, кладучи свою руку на його долоню.

-- Ну, знаєш, коли я обзивав тебе страшком і опудалом, упевнений  ти так не думала.

-- Але я дійсно відповідала твоїм словам, то ж і ображатися нема за що.

-- І все-таки ти неймовірна дівчина. За всі образи мала б ненавидіти мене, а ти посміхаєшся і допомагаєш.

-- Ненависть ненайкраще почуття. Вона спалює в нас усю доброту і милосердя, робить нас жорстокими і злими, тому це не моє почуття. У мене геть інші плани на життя. 

Вийшовши з автомобіля я почала розправляти сукню. Шукала на собі де і що не так у той час, коли Артем схрестивши руки на грудях відкрито кепкував наді мною.

-- Знаєш, я  упевнений, що навіть якщо тисячу разів скажу тобі, що моя дружина неймовірно красива ти все-одно шукатимеш у собі "щось не так". Перестань хвилюватися і візьми мене під руку. Вдай, що ти щаслива і закохана у свого чоловіка. Ходімо, нас уже точно зачекалися.

Боязко посміхнувшись Артемові я таки взяла його під руку, начепила посмішку і притримуючи рукою сукню попрямувала до ресторану. Оглянувшись навкруги подумала, що потрапила у казку. Фонтани, квіти, музика,  офіціанти у білих сорочках і чорних жилетах. У білих рукавичках і з привітними посмішками на обличчях. Та це просто королівська вечірка. 

Перед самим входом Артем накрив мою руку своєю і ми разом увійшли до розкішної зали ресторану. З обох боків між собою перешіптувалися гості, але побачивши головних персонажів свята одразу усю свою увагу переводили на нас. 

-- Привіт, друже, -- підбіг до нас завжди веселий Олег. -- Привіт, прекрасна Ліно! Я так і знав, що насправді ти фантастично красива дівчина. І сьогодні твоя краса нарешті розквітла. Пообіцяй потанцювати зі мною.

-- Навіть не знаю..., побачимо. Я трохи хвилююся.

-- Я завжди поряд. Якщо буде потрібна допомога, звертайся. 

-- Дякую, матиму на увазі. 

-- Таак,  друже, Ліна моя дружина тож навіть не думай ... Щось не видно організаторки цього веселого дійства. Не знаєш де моя мама?

-- Олена Павлівна щойно була тут, але відійшла зустріти когось із гостей. 

-- Ого,  хто ж це такий, що мама його зустрічає персонально?

Закінчивши розмову з Олегом Артем почав знайомити мене з присутніми гостями. На ходу я пригадувала усе чому вчила мене Мері. Артем ані на секунду не відпускав мою руку. Добре, що він поряд. Так я почуваюся набаго упевненіше.

 До нас підійшов офіціант пропонуючи напої . Чоловік узяв два келихи шампанського і один передав мені. 

-- Якщо не любиш або боїшся сп'яніти просто тримай у руках, -- попередив Артем.

-- А від одного ковтка можна сп'яніти? -- запитала я. Мені дуже кортіло спробувати шампанське. Я десь читала, що воно допомагає розслабитися. 

-- Можна,  але ти не хвилюйся я взмозі перекинути тебе через плече і доправити додому. 

 Уявивши собі таку картину я щиро розсміялася. І заголовки у газетах і журналах були б цікаві. Сп'яніла дружина відомого бізнесмена розслаблено повисла на його плечах. Від цієї думки мене таки розібрав сміх.

-- Ти чого? Невже уявляєш, як я нестиму тебе на своїх плечах до нашої квартири?

-- Угу! -- піднявши очі на Артема,  угукнула я. 

 Ми разом сміялися від душі. Рука чоловіка обіймала мою талію і мені не хотілося, щоб він забирав її. Я таки спробувала славнозвісного шампанського. Один  єдиний ковток. Для першого разу більше ніж достатньо. 

Саме у той момент, коли я трохи розслабилася до зали увійшла Олена Павлівна. Поглянувши на неї  я до хрусту стиснула Артемову руку. 

О, Боже! 

Що поряд із нею робить моя тітка Віра??? Як вона сюди потрапила?