На вістрі леза

Ціна гри. Частина 3: Парі

  Ближче до вечора їх очам відкрився вигляд на ши­року та довгу річку, яка своєю синьою стрічкою пронизува­ла ліси та пагорби й губилася десь біля підніжжя скеляских гір Біг-Хорн.

- Яка краса! - зняв з голови капелюха мексиканець, немов виражаючи пошану матері-природі за її дітище.

- Те, чим ви милуєтеся - велична річка Біг-Хорн, назва­на в честь гір, з яких вона бере свій початок. Ріка буде нашим супутником майже протягом всієї подорожі. Он, ба­чите, блищить на сонці її затока, неначе величезне озеро? Це басейн Шошоні. Біля нього стоїть резервація, до якої ми прямуємо. Там ми поповнимо запаси й підемо далі. Сподіваю­ся, це буде легка прогулянка, яка запам’ятається вам як чудо­вий сон і назавжди закохає в цей край, - сказав Джордж. - Але природа-природою, а нам слід їхати. Я розумію, що з гори йти простіше, але це лише ілюзорно нас пришвидшує, ми маємо дістатися резервацій сьогодні.

- Так, але ж Біг-Хорн бере початок з річки Йєлоустоун, а не з гір! - зауважив Карл.

- Хм... таку промову зіпсував, - буркнув Джордж, і повів коня далі. Чейз дружньо поплескав Карла по плечу:

- І звідкіля ти тільки це знаєш?

- Та ні, я не знав, це Грегорі вичитав з якоїсь книжки. Он, він в неї зараз дивиться, - чоловічок впевненно правив коня, іноді кривлячись від болю в пораненій нозі, але при цьому майже не дивився на дорогу, зайнятий читанням, а лише інколи кидав на неї поглядом і знову повертався до книги.

- Що ти читаєш, Грегорі? - гукнув до нього Чейз.

- Напевне, щось про перевагу англійців над усіма інши­ми, - сказав Ерл.

- Ні, але ця книга є доказом того, у чому ти її звинува­тив. Скільки років минуло з тих самих пір, як ви колонізува­ли Америку, а нормальних книг з відомостями про ваші краї не було! І хто, ви гадаєте, як не англієць, спромігся зайня­тися її складанням!

- Еге, а те, що Америку колонізували англійці, це нічого, так? - поцікавився Бартолом’ю. - От хтось із наших англій­ців і написав про це.

- А потім продав в Англію, аби ці дурисвіти знали, що далі їхнього острівця теж є нормальні люди й життя, - пере­бив товстуна Ерл.

- Гей, я просто читав книгу, а мене вже звинуватили в ображанні американців та ірландців? І як з вами взагалі мож­на спілкуватися? - зітхнув Грегорі. Бартолом’ю засміявся:

- Не ображайся, мій англійський друже, ми просто жар­туємо!

- У нас ще з тобою сьогодні парі, між іншим, - холодно помітив чоловічок. Потому вони перестали лаятися одне з одним, а трішки пізніше Джей таки спокійно випитав у Гре­горі про книгу, яку той читав.

  Коли на горизонті вже яскраво палало помаранчеве сон­це, даруючи землі останні хвилини світла перед вступанням в права на неї ночі, група під’їзжала до резервацій. Тут Джордж запропонував усім приховати трофейну зброю, аби уникнути неприємностей з індіанцями, так як їхні ножі й со­кири зроблені власноруч, і часто по зброї одноплемінники можуть легко визначити власника. Бартолом’ю трохи було побурчав у свої руді вуса про дивних індіанців, але пораду послухав і заховав облюбованого ножа в сідельну сумку. Ерл вийняв і поставив назад магазин свого карабіна, клац­нув його курком і, задовольнившись перевіркою, поклав його впоперек луки сідла.

- Головне, не починайте палити в усі боки, якщо на нас почнуть напосідати. Там у нас шансів немає, - говорив Джордж. - Ерле, будь ласка, повісь свій карабін собі за спи­ну, твій насторожений вигляд навряд чи їм сподобається.

- На нас напали їхні люди! Як тут бути спокійним? - поправив капелюха Ерл.

- Взагалі-то, я цілком згоден з нашим ірландським дру­гом, - помітив Грегорі, прокручуючи барабан свого револь­вера, й уважно обдивляючись капсулі патронів.

- Ми туди йдемо не воювати, а поповнити припаси й відпочити. Шошоні, як і більшість індіанців, ставляться до гостей добре. Звісно, роки війни наповнили їхні серця нена­вистю, але зараз вони вимушені поводитися з європейцями шанобливо. Ми знаходимося на території однієї з найбіль­ших резервацій. Вони отримали ці землі, але знаходяться під наглядом уповноважених у справах індіанців, а будь-які скарги на них можуть викликати резонанс і урізання їх угідь та прав. Тим не менш, на цих землях діє їхнє правосуддя. Тому не робіть нічого такого, за що ми можемо поплатити­ся. Говорити буду я,добре?

- Не надто й хотілося з ними говорити, - пхикнув Бартолом’ю.

  За декілька хвилин вони дісталися відкритих дерев’яних воріт на в’їзді до поселення. їх зустрів спокійний, немов ко­лода, індіанець з пронизливим поглядом, який, уважно їх обдивившись, лише гмикнув і відійшов убік, даючи їм дорогу. Доки вони проходили повз нього, він свиснув кудись у бік і за мить з-за хатин з’явився молодий індіанець, який йшов назустріч новоприбулим. Наші герої спокійно йшли до ньо­го, ведучи за собою коней. За ними уже ув’язалися індіанські дітлахи, які жваво оббігали прибульців з усіх боків, з весе­лим сміхом вигулькуючи з-під їхніх коней, та оглядаючи їх, неначе якусь забавку.

- Не чіпайте моїх сідельних сумок, - пригрозив вказів­ним пальцем до них Грегорі, на що малий карапуз, почеса­вши за вухом, показав йому язика і юркнув кудись далі.

- Здрастуйте, мандрівники. Гарна погода сьогодні, дуже яскраво-червоне сонце було на світанку й надвечір, - ска­зав їм молодий індіанець, який вийшов їх зустрічати. Усі, окрім Джорджа, здивувалися такому початку розмови.

- Здрастуй, гордий син Шошонів. Днина сьогодні дійсно прекрасна, але ж ти чудово знаєш, що червоне сонце гово­рить про кровопролиття, яке відбулося нещодавно, - відпо­вів Челленджер.

- Дійсно. Ти знаєшся в знаках, мандрівнику. Що приве­ло вас сюди?

- Ми просто їдемо до гір Біг-Хорн, і хочемо тут перепо­чити й поповнити припаси, якщо це можливо. Завтра, рані­ше ніж опівдні, ми вирушимо далі.



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись