На вістрі леза

Ціна гри. Частина 10: Болісні спогади

  Діло йшло до ночі й темрява почала наповзати на куций гайок над ущелиною, у якому тепер перебували наші друзі. Грегорі розтирав тіло Ерла залишками спирту, й наказав приготувати для нього сухий одяг, доки він цим займається. Потім він звернувся до Алонзо з проханням:

- Тепер нашим постраждалим товаришам потрібні твої знання. У мене немає нічого, окрім настою з верби. Це до­поможе зняти жар, але ти ж сам розумієш, що це лише наслідок проблеми, а не вона сама. Нам потрібне щось протизапальне і щось проти інфекції. Мені соромно, але я не можу нічим допомогти у даному випадку. Я сподіваюся, що ти зможеш, - Грегорі було складно це казати, але він все ж говорив.

- Звісно. Доки ще не зовсім темно, я пошукаю, що змо­жу, - англієць кивнув і поплескавши слідопита по плечу, пішов до Ерла. Він не звертав уваги на свій костюм, який був геть замазаний в багнюці, крові та обпалений порохом, не думав про те, що з самого ранку не їв, забув про втому, хоча й валився з ніг. Нічого не було важливо доти, доки смерть зазирає в бліде й ніби загострене обличчя Ерла чор­ним проваллям своїх незбагненно страшних очей.

  Алонзо ж занурився у химерні лабіринти міцних дерев, зрощені найкращим садоводом у світі - сонцем. У світлі його останніх променів він відшукував знайомі йому трави. Але що саме йому потрібно шукати? Мексиканець зупинив­ся. Його думка бігала між хиткими сплетіннями пам’яті й пірнала під міцні вузли знань, в надії достукатися до внут­рішнього бібліотекаря, який би міг підказати правильний на­прям. Тут його погляд упав на спершу непримітну траву з невеликими округлими листочками, які загострювалися під кінець, високою стеблиною та рясним рожевим суцвіттям. Трава обступала каміння на гористому схилі й хоча цвіт в сутінках виглядав дуже тьмяно, виблискувала своїм листям, чим і привернула увагу мексиканця. Оріганум.

  «Стара, похила хатина, що стоїть на віддаленні від се­лища, мерехтливі вогники якого видніються вдалині, ледь пробиваючи своїм слабким світлом темне полотно ночі. Над хатиною схилилося декілька гіллястих оливкових дерев, з правого боку до стіни привалилися величезні кактуси мескіте, а з лівого на хатину просто наповзало різнотрав'я, а се­ред нього були деінде утикані, неначе безмовні наглядачі, агави. За хатиною хитався тропічний ліс, і перші його ряди, які складалися в більшості своїй з високих і рівних, неначе щогли, каучуконосних дерев, обступали хатину, ніби загорта­ючи в природну нішу. Безпосередньо перед хатиною була стара й розбита, але вкатана дорога. Поруч неї стояв неве­ликий дерев'яний сарай, зроблений акуратно й грамотно, а що саме головне - нещодавно. Це разюче виділяло його з загальної картини, ніби велика цятка чорнил на фоні плетива тоненьких літер. Але й його поступово обплітали трави, скра­даючись своїми стеблинами по щільно збитих стінах. Зсере­дини долинало ухання, гиготіння, шипіння, гелготіння й інші лементи, які створювали незбагненну какофонію звуків, зли­ваючись в один гул, який тим не менш, зовсім не щипав вуха, якимось чином гармонічно вписуючись в оточення.

  Всередині трьохкімнатна хатина не надто відставала від подвір ’я й була просто завішана оберемками різноманітних трав, а на балках під самою стелею ліниво розвалилося трійко лемурів, позираючи своїми блискучими очима на усіяні склянками та глиняними глеками полиці, приставлені до стін, та на двох жителів хатини, що досить голосно говорили по­між собою. Це був міцний юнак з довгим темним волоссям по самі плечі та жінка середніх літ. По рисах її обличчя в зіставленні з лицем юнака було зрозуміло, що вона його матір. Мексиканець сидів на поріжку й прочищав рушницю, тим часом як жінка стояла біля столу й хвацько подрібнюва­ла ножем оберемок трав.

- Чому ми маємо тут залишатися? Тебе вважають за відьму... Хоча я вже й сам не знаю, що думати! Мене не беруть на роботу, в мене кидаються камінням й гонять з селища, проїжджаючи повз твій дім усі плюються в його бік, а якщо у них трапляється щось погане, то всі говорять, що це ти біду навела!

- Ти чудово знаєш, що все це лише балачки, синку. Не слід на них зважати, - спокійно відповіла жінка.

- Балачки? Я вигнанець! Паршиве дитя відьми! Так вони мене кличуть... - юнак так розлютувався, що шомпол, яким він щойно працював, зламався навпіл. Він зітхнув і висипав ту його частину, яка залишилася в рушниці, на землю. - Ти б могла переїхати туди, де все це чаклунство ціниться. Туди, де тебе б поважали. Але ти не хочеш! Невже тобі це подо­бається?

- Ні. Звісно, ні. Але я не звертаю уваги. їм потрібна моя допомога, тому я тут. А там, хай думають, що хочуть. Все одно, коли стається біда, вони приходять сюди, як би вони до нас не відносилися, - говорила далі його матір.

- От саме, що до нас! Не до тебе, а до нас! На мені теж відбиток твоєї діяльності! - юнак повернувся обличчям до неї.

- Я всього лише травниця.

- Егеж. У якої поруч з тропічними рослинами зростають пустельні, а тварини просто приходять в гості. У тої, що відводить смерть з людини на нещасну курку. Теж мені, травниця!

- Ти ніколи раніше так не говорив, - засмутилася жінка й поклала ніж для трав на стіл.

- Бо був сліпий... Ти ж все-таки моя мама. Я вірив у тебе до останнього. Але тепер з мене досить. То ми поїде­мо звідси, чи ні? - юнак підвівся.

- Я не можу кинути людей напризволяще. Я їх захисник, вірять вони в це, чи ні... - зітхнула жінка й спохмурніла. Зі смутком на її гарне обличчя лягав відчутний відбиток пережи­тих років і вона ніби марніла, коли їй доводилося сумувати.

- Тоді я піду сам, - хлопець закинув рушницю за плече й підібрав дорожню суму, яка лежала поруч нього. - З мене досить! Прощавай мамо, і пробач мені за те, що я не хочу перед тобою вибачатися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше