На вістрі леза

Ціна гри. Частина 12: Схрон

  Вранці вони розпрощалися з Буффало Біллом та його компанією й пообіцявши їм, що вони ще неодмінно зустрі­нуться, вирушили в путь до печери, до якої вони весь цей час так старанно намагалися дістатися. Це був досить дов­гий день, у який майже ніхто не говорив й вони йшли швид­ко. Хвилина тягнулася за хвилиною й хоча вони ще ніколи не долали маршрут настільки оперативно, здавалося, ніби перед ними розіслалася вічність.

  І от, нарешті, наші герої досягли цілі своєї довгої подо­рожі. Перед ними гордо височів захоплюючий дух масив Біг- Хорн, і перед його обличчям здавалося, що ти геть малень­кий та слабкий. Коні стомилися від постійного ходу гористою місцевістю, а близько десяти миль до того, у коня Ерла вза­галі відлетіла підкова, тому він боязно й обережно ступав на ногу, уповільнюючи групу. Уже не раз перед шукачами при­год з’являлися чудові й зручні підходи до гір, але на допитливі погляди супутників Джордж лише хитав головою й вони покірно слідували за ним далі. Нарешті Бартолом’ю не витримав:

- Джордже, ми кружляємо біля цих скель уже цілий день. Ти казав, що сьогодні ми дійдемо до своєї цілі. А тим часом сонце уже хилиться до небосхилу! - Нетерпіння, яке раніше геть не непокоїло подорожуючих, перед останнім кроком до мети стало критичним. Усі вовтузилися в сідлах, Ерл постійно перевіряв рушницю, якимось дивним способом обіперши її об плече так, аби це можна було робити здоровою рукою. Карл несвідомо смикав кобуру револьвера, Алонзо то зні­мав, то вдягав сомбреро, а Г регорі ніяк не міг зосередитися на читанні й невдоволено жбурнув книгу в сакви. Джей міц­но стискав руками повіддя коня й був досить неуважним. Лише Джордж зберігав зовнішній вигляд спокійної людини.

- Скоро, друже, скоро, - заспокійливим тоном відповів він руданю. - Видивляйся високу тонку скелю, яка неначе стовп відсторонено стоїть від інших і на своїй верхівці три­має масивну брилу, схожу на піраміду. - Усі одразу проки­нулися від своєї задуми й втупилися в те, здавалося б без­ладне, але водночас ідеальне нагромадження каміння, яке ми називаємо горами.

- Я можу її не помітити. Тож допоможи мені, - попрохав незмінний керівник експедиції.

- О, це я можу! Я самий уважний на світі! Щоб я та не побачив...

- Бартолом’ю! - гукнув Грегорі й огрядний рудань, обер­нувшись в його бік, устиг лише побачити перед собою потрі­скану кору товстої гілки, об яку тут же стукнувся лобом. Від несподіванки, його відкинуло на спину. Його кляча протяж­но заіржала й підігнула ноги, але витримала несподіваний маневр. Сам американець розпластався на її спині, безві­льно звісивши руки донизу. Грегорі злетів зі свого коня й прожогом кинувся до постраждалого. За ним поспішив Джей.

- Гей, ти живий? - Бартолом’ю блаженно посміхнувся й повернув голову до лікаря:

- Грегорі... Що це було? - повільно запитав він.

- Схоже, хтось настільки уважний, що пустив свою клячу до трави біля єдиного дерева в окрузі аби мало не вбити­ся об нього, - уїдливо промовив Ерл.

- Ну, якщо наш любий пан Бартолом’ю буде так само старанно шукати ту скелю, то він в неї влетить і ми неодмін­но її знайдемо, - додав Алонзо й усі пирснули зі сміху. Грегорі поплескав руданя по щоках.

- Давай підіймайся. Голова крутиться? - Бартолом’ю поволі ухопився за лоба.

- Я здається гулю набив! - обурився він. - А ви з мене тим часом смієтеся!

- О, він в порядку. Якщо бідкається, значить живий-здоровий, - тепер Грегорі втратив цікавість до постраждалого й здерся на свого коня.

  Тим часом Джордж повів групу далі. Нарешті, через півгодини вони добрели до маленького гаю біля підніжжя гори. Мовчазний провідник завернув зі стежки углиб ряду дерев. Бартолом’ю роззирався на всі боки й на крик Алон­зо: «Дерева!» втиснувся в сідло, неначе черепаха в панцир, а потім, огледівшись, зрозумів, що з нього кепкують, а де­рева аж за п’ятнадцять метрів від нього. Він випростався в сідлі й гнівно показав своїм товаришам кулака, але вже за хвилину благодушно розглядав прилісок, видивляючись очи­ма гнізда птахів.

  Раптом Джордж зупинив усіх жестом і зістрибнув з коня.

- Прив’язуйте скакунів. Далі доведеться йти пішки.

- А як же скеля з пірамідою? Я її не бачив! - противився рудань. Джордж посміхнувся:

- Її не існує. Я вигадав цю скелю тоді, коли з тобою говорив.

- Навіщо було брехати? - обурився Карл і склав руки в замок.

- Ви стали шукати її, отримали ціль і зовсім забули про своє нетерпіння й хвилювання. Як на мене, ефект очевид­ний. - Грегорі схвально мугикнув:

- Вчинок справжнього психолога. Знімаю перед вами капелюха, - зробив демонстративний, проте щирий жест лікар.

- І дійсно, я й забув про банду та сховок, шукаючи ске­лю, - підтвердив їх слова Джей.

- Я радий, що це допомогло, - відказав, прив’язуючи коня до дерева, Джордж. Він поплескав свою кобилицю по крупу. - Відпочивай, Стріла, відпочивай. То що, ходімо?

  Вони пішли непримітною стежиною, яка круто набирала висоту, на деяких ділянках доводилося переходити на ка­рачки. Грегорі після кожного такого заходу обтирав руки хустинкою, бормочучи собі щось під носа й за декілька раз вона стала геть сірою з рудими розводами від пилу й піску. Алонзо легко здирався вгору, так неначе був такий же леге­нький, як Карл. Натомість Ерл з одною робочою рукою та Бартолом’ю зі своїм великим животом сильно відставали від інших, надсадно хекаючи. Джей йшов на рівні з Джорджем й вони трохи відірвалися від інших вперед.

  Близько години вони здиралися цією козлячою стежкою й нарешті вийшли на невелику, рівну ділянку, вкриту піском буруватого кольору.

- Ми на місці, - полегшено зітхнув Джордж.

- На місці? - перепитав Джей і роззирнувся: навколо них були лише скелі з поодинокими кущами й деревами, усіяні пилом. Небо було безхмарним і сонце весело вигра­вало на кам’яних боках гори, забарвлюючи їх у яскраво- червоні барви, набагато світліше й приємніше, аніж пісок. Вони стояли на рівній зоні, утвореній масивною кам’яною плитою й майже повністю закритою піщаними наметами. На цьому п’ятачку ледь змогли стати разом усі наші герої.



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись