Ціна гри. Частина 15: Салун

   Так проминуло три дні досить напруженого шляху, і хоча дорога була стомлюючою, вона принесла нашим героям досить багато приємних вражень. Все-таки не кожен день тебе оточують на перший погляд німі, а насправді охочі до розмов, гори. Треба лише вслухатися в історії, які вони хо­чуть вам повідати і жодна подорож серед їх просторів не буде блідою та сірою, а сповниться барв та вражень. Та й у такій великій компанії складно засумувати. Чого лише вар­тий Грегорі, який, бажаючи поближче роздивитися рідкісно­го птаха, здерся на високе дерево, а потім не міг з нього злізти; Бартолом’ю, який прийняв уривок мотузки за змію й наполохав увесь табір, при цьому тримаючи її в руці й дико нею розмахуючи; Алонзо, який втік від Ерла зі своєю гітарел- лою на невелику скелю, з якої співав жартівливої пісеньки про ірландців, стрибаючи на одній нозі, та й сам Ерл, який виявився набагато сильнішим, ніж усі думали й зміг здерти­ся на ту гору на одній руці, аби дати бебехів веселому мек­сиканцю. Що вже й говорити про Карла, який заснув на нічному чергуванні й випадково вистрілив з рушниці, або про Джея, який весь вечір видовбував з-під скелі щось, що блищало золотом, а то виявився звичайнісінький пірит - «зо­лото дурнів». Чи про Джорджа, який хотів налякати Грегорі, що задрімав у сідлі за книгою, але через те, що його кінь злякався ящірки, яка виринула з-під копита, злетів з сідла й довго сміявся з самого себе, тримаючись за забиті ребра.

  До Шерідану залишалося якихось три чи п’ять миль, але було вже дуже пізно й наші герої розмістили табір біля пер­шого ж струмка, який видивилися уважні очі Ерла завдяки підказкам Алонзо. Вони не стали готувати їсти й просто перебили апетит солониною, хлібом та яйцями птахів, яких Алонзо та Карл назбирали цілу корзинку під час подорожі перевалом.

  Поскільки всі добряче втомилися, то одразу полягали спати. Бартолом’ю першим залишився на чатах, і хоча на­магався протестувати, все ж був вимушений погодитися на це. Принаймні, він прочергує перші дві години, а потім змо­же спокійно спати, не перериваючи сну, у чому є свої пе­реваги.

  Усе йшло звичайним чином. Шелестіли трави, перегу­кувалися нічні птахи, Джордж сіпався уві сні, Ерл щось бор­мотів, віддаючи комусь накази. Грегорі вовтузився на ковдрі, ніяк не знаходячи собі зручного положення. Що також було звичним. Проте через деякий час лікар сів і сонно потер очі. Бартолом’ю позіхнув і поцікавився, що з ним. Той від­повів, що у нього чомусь розболівся живіт і висловив побо­ювання, що це через пташині яйця. Бартолом’ю лише зни­зав плечима й сказав, що він у цьому нічого не розуміє. Грегорі вирішив трохи прогулятися, бо все одно заснути йому не вдавалося. Бартолом’ю згадав йому випадок з інді­анцями й нагадав чиїсь слова: «Наступного разу, нехай це будуть гарні панночки!», на що Грегорі лише відмахнувся й пішов у бік коней, які сумирно відпочивали після денного маршу. Тим часом Бартолом’ю, який завдяки пробудженню лікаря розліпив свої очі, знову почав засинати, час від часу схоплюючись на місці й вдивляючись у ніч.

  Англієць же, ласкаво погладивши гриву свого коня, хо­тів вже було попрямувати далі, коли помітив, що чогось не вистачає. А саме коня Карла. Він схилився над землею й у місячному сяйві помітив геть свіжі сліди, що вели в бік від табору. Потім, приблизно за десять метрів від себе він по­бачив, як серед дерев промайнув кінь. Тоді він геть забув про біль у животі й припустив за крадієм, настільки швид­ко, скільки дозволяла довжина його ніг та місцевість. Він наздогнав крадія на дорозі, що вела до Шерідану.

- Стій! Стій, бо я буду вимушений стріляти! - крикнув до нього Грегорі.

- Заспокойтеся, містере Грегорі! Це я, Карл! - замаха­ла руками постать на коні.

- Я тебе мало не пристрелив! Добре, що я все ж вирі­шив спершу звернутися до тебе! Куди тебе понесло посе­ред ночі?! - тупнув ногою лікар.

- Хочу потрапити в Шерідан.

- Та ми будемо там завтра! Невже не можна було поче­кати декілька годин?

- Ви не розумієте. Я хочу в салун, але сам. Усі стільки розказують про них, що я хочу побувати там, тільки так, аби за мною не наглядали, як за дитиною!

- Карле, це погана ідея. Давай повернемося до табору.

- Ні, пане Грегорі. Я поїду туди. Ви можете поїхати зі мною, якщо так переживаєте, а можете повернутися в табір і сказати нашим друзям, так чи інакше я туди дістануся.

- Я не відпущу тебе туди самого! - сказав Грегорі.

- Тоді застрибуйте на коня, й вперед, до пригод!

- Швидше до неприємностей. - сказав, Грегорі, здер­шись на коня Карла.

- Пішла! - прикрикнув на коня юнак й вони рушили в бік міста.

  Бартолом’ю все-таки заснув на посту і, ясна річ не міг розбудити наступного чатового, тому весь табір потонув у його протяжному хропінні й так продовжувалося майже до світанку, а саме до тих пір, доки не прокинувся Джордж, у якого внутрішній годинник був в ідеальному стані й він завж­ди прокидався на чатування сам. Як тільки він побачив Бар­толом’ю, який любовно пригорнув до себе рушницю, то все зрозумів. Потім стало ясно, що зник Грегорі, а коли всіх розбудили, то довго не вставав Карл. Проте як тільки вони вирішили потрусити його за плече, виявилося, що під його ковдрою були лише його речі, викладені так, аби здавалося, що під нею хтось є.

- Дідько! Куди вони могли подітися? - сплюнув на зем­лю Ерл.

- У Грегорі болів живіт і він вийшов прогулятися, - про­мимрив заспаний чатовий.

- О, так ти все-таки спав не весь час? - роздратовано поцікавився Джей.

- Куди? - перепитав Джордж.

- Здається, до коней, - вказав рукою напрям ображе­ний рудань.

- Алонзо, подивись-но на сліди.