На зупинці

Холодний вітер продував тонку куртку і я в черговий раз картав себе за легковажність. Сонечко за вікном, еге-ж… Повівся на перше враження зранку. Ні, вдень воно було наче й нічого, допоки я бігав по школам фотографуючи дітей. Особливо в теплих класах та актових залах. Та і дрібні перебіжки вулицями, особливо не давали відчути холод листопаду. Якось я забув, що ввечері їхати додому, а погода напередодні зими в наших краях дуже перемінлива. Так, отаким забудьком можна бути в тридцять п’ять років. Але що вже тепер. Наступного разу буду розумнішим. Мабуть. Проте, то наступного разу, а зараз оце стою на розі двох вулиць, що є місцем зупинки автобусів і, смалячи цигарку за цигаркою, намагаю зігріти хоч пальці. Дурня звичайно, але хоч який вогник. Бо інакше погрітись просто ніде. За спиною в мене зачинений і підсвічений однією скромною лампочкою сільський магазин. От що означає вечір в маленькому селі, ще зарано для відкриття якоїсь молодіжної забігайлівки, і пізно для магазину. Край цивілізації… Коротше краса: холодно, темно, і я один, як дурень, на зупинці. Єдиний ліхтар і той знаходиться на іншому боці вулиці. Якось ця самотність наштовхує на сумні думки, що мерзнути мені ще довго. Якщо людей немає, то, або вони вже всі чимось поїхали, або - щось знають. Проте вибору особливого немає. І спитати ні в кого, бо ж пустка така, що хоч голим бігай. А проте ні. Як показує моя практика, бігати можеш, і жодної живої душі не побачиш при цьому, та варто буде з’явитись вдома, як тебе вже сусіди питатимуть,- « чого ото ти голяка носився в сусідньому селі?». Отакі у нас люди: з орлиним зором, довгими язиками та неймовірно чутливим слухом. Ех… Краще б тут зупинку облаштували! Але ж ні, на тому боці, на шляху до міста є, а в сторону сіл – обійдетесь. Отож «мерзни- мерзни вовчий хвіст». І лапи…І ніс… Чорт! Та чого ж так холодно?

З-за темного будинку вигулькнула струнка жіноча постать. Ну, наскільки вона може бути струнка в пухнастій зимовій курточці. Щоб виглядати моделлю як на подіумі, жінці в одязі, зимної пори року, потрібно страждати на анорексію як мінімум, чи вдягати пуховика просто на білизну. Проте таких дуреп в селах зазвичай не водиться. Принаймі мені ще на очі подібні екстремалки не траплялись. Тож до мене прямувала нормальна така постать, фігуриста, з симпатичними ніжками вдягнутими в темні штани і чобітки. Я відверто зрадів - мерзнути вдвох з симпатичною жіночкою, то набагато веселіше. Як то кажуть «не дожену, хоч загріюсь».

Панянка підійшла, явно розчаровано повертіла головою, і стала так, щоб дим на неї не несло. Хм…

-Теж на Олександрівку? – спитала вона приємним голосом. Знаєте такий голосок, не верескливий як у свині і не глухий як у бабці. Подібним голосом зазвичай пісень співають. Ні, не тих криків під «бемс-бемс», що по всіх телеканалах крутять, а як, наприклад, в старих романтичних кінофільмах. Так, я трохи романтик… Є така біда.

Докуривши цигарку, я пожбурив недопалок в кущі з залишками пожовклого листя і привітно кивнув головою.

-Ні, до Миколаївки. - Незнайомка кивнула, розуміючи, що чекаємо один транспорт і задумливо мовила.

- Щось людей замало. Що, той що на 19.30 вже пройшов?

- Ні… Поламався ще зранку. – підтвердив я підозри дівчини. Щоправда про це я і сам згадав хвилин п'ятнадцять тому, хоча ж особисто вранці ледве доповз на ньому до міста. Старенький металевий монстр, глух, рипів, димів і дивно, що взагалі доплентався до зупинки. Ну, майже. Півкілометра на фоні 75, то вже дрібниці. Ех… І думав же їхати раніше додому, але там затримався, туди заскочив… Вилетіло з голови все, допоки кістки на зупинці не проморозив. Гарна таки стимуляція пам’яті, та толку з неї зараз… Тож кукувати нам тут ще з годину мінімум, і то, якщо пощастить і інший автобус буде. Якщо ні, чекатимемо аж до 11.00, на робочий.

- От же ж! А ви звідки їдете? Давно стоїте? - Дівчина засипала мене питаннями, сама паралельно розповідаючи, що їде з міста, від батьків, що не встигла на обідній рейс, що везе дочці рибок. Продемонструвала банку з дрібними рибками замотану в шапку і щось ще. Стало набагато веселіше. Особливо коли вона запропонувала побігати навколо дерев, аби зігрітись. З гумором в неї все добре.

Я сміявся, розмовляв і одночасно гадав скільки ж їй років? 25-28? Весела, жартівлива, стрункі ноги, легка вдача. Біля нас не було освітлення, але того що діставало, було достатньо, щоб роздивитись пишне золотаве волосся, білозубу посмішку та живу міміку. Непоганий набір! Хм, дочка є… О, а чоловіка немає! Це вже радує. Ну так, я егоїст, як і усі.

Скоро до нашої компанії підійшов, ще один хлопець. Студент. Пуста дорожня сумка, вітер в карманах і неймовірна здатність «стріляти» цигарки у незнайомих людей. Я оговтатись не встиг, а він вже прикурює мою! Оце віртуоз! Поки я прозрівав зі здатності молодого покоління мене розводити, до нашої маленької компанії причовгала здоровенька така бабеха, в обхваті як два мене. А я, між іншим, зовсім не щепка, щоб ви не думали. Звичайний такий чоловік середньої статури. Навіть без пузика, бо де ж його заробиш, з такою біганиною робочою. Як то кажуть - вовка ноги кормлять. А де ви бачили гладкого вовка?

Отож підходить до нашої компанії ота мадам. З цигаркою. Ні, я і сам смалю дай Боже, але якось жінки без цигарки мені миліші. Не люблю, знаєте, цілувати попільнички. Ну добре, цю я точно і без цигарки не поліз би цілувати. Та навіть п’яний в зю-зю! В нетверезому стані я б її максимум зі стовпом сплутав, чи колодою. Хоча ні, стовпи набагато стрункіші. А тут таке і ще й з цигаркою. Виглядає скажу я вам… Ні, не сексуально, як схоже вона думає. Просто вульгарно. Хоча, чого це я. Мені ж отією клушею дітей не хрестити.