Над прірвою

2 Глава Артем

В моєму житті зараз настали ненайкращі часи. Пів року тому, я розійшовся з своєю цивільною дружиною. Ми прожили разом п’ять років. Хотіли одружитися, але завжди виникали якісь причини, тому постійно відкладали дату одруження. Зрештою, потім все звелося до того, що нам і так добре живеться і про весілля ми забули.

Думав, що в нас все гаразд і ніщо не маже затьмарити нашого тихого щастя. Проте виявилося, що я помилявся, оскільки Галя знайшла собі іншого і не будь кого, а мого найкращого друга. Рік вони приховували свій роман, але коли Галя завагітніла, то правда відкрилася. Справа в тому, що вона не хотіла заводити дітей, принаймні, мені завжди казала, що ще не час, а тут… Можливо це і стало основною причиною нашого розриву. Я ще й досі не можу оговтатись, адже кохав Галю і ніяк не можу вибачити їй зраду.

На цьому чорна смуга мого життя не завершилась, оскільки місяць тому моя мама невдало впала і зламала ногу. Їй потрібен догляд, тому я забрав її з села жити до себе в Чернівці. Проте мама ніяк не може звикнути до міського руху та шуму. Вона нервує і хоче повертатися додому в село. Мій батько помер вже давно, а рідних братів і сестер в мене не має, тому я єдиний, хто в неї залишився. Жити в селі я не можу, бо нещодавно мене призначили завідувачем хірургічного відділення обласної лікарні. Роботи багато, але мені подобається, бо саме робота не дає впадати у відчай і рятує в цій нелегкій ситуації, що склалася в моєму житті.

На ці вихідні мені випала нагода трішки відпочити та відволіктися від роботи і буденних справ, оскільки маю їхати на весілля до нашого головного лікаря Володимира Орестовича. Класична ситуація – лікар і його медсестра. Він – розлучений зрілий мужчина, а вона лише після інституту. Це було кохання з першого погляду, тому пара довго не затягувала з одруженням. Зважаючи на мій гіркий досвід, вони вчинили правильно.

Оскільки наречена родом з Івано-Франківська, то весілля вирішили робити в Карпатах, а саме в ресторані у Буковелі. Так склалося, що я раніше ніколи не бував на цьому відомому гірськолижному курорті, хоча від Чернівців це не дуже далеко. От і випала нагода побачити тамтешні красоти.  Весілля планувалося не надто велике, але з розмахом. Молодята забронювали гостям номери в готелі і просили приїхати за день до церемонії.

Їду дорогою і милуюся неймовірно красивою природою. З динаміків звучить повільна музика і мене огортають відчуття якоїсь дивної гармонії. Все таки природа творить чудеса. Сподіваюсь, що за ці два дні я приведу свої емоції та думки до ладу.

Зателефонував до мами і переконався, що в неї все гаразд. Перед поїздкою я серйозно поговорив з нею і в нашому безкінечному спірному діалозі ми нарешті прийшли до компромісу. Я пообіцяв, що продам старий будинок у селі і натомість придбаю їй окреме житло за містом. Такий стан речей задовольняв нас обох, оскільки мама зможе жити сама в заміському спокої, а я матиму можливість частіше навідувати її.

         Мою увагу привернула жінка яка вибігла на дорогу і гарячково розмахувала руками. Я відразу зрозумів, що щось трапилося, оскільки жінка плакала, а неподалік від неї стояла дитина.

         Зупинився і запитав, що трапилось. Виявилось, що її чоловік потрапив у страшну аварію. Авто знесло з дороги в прірву разом з водієм. Поки чекали на поліцію і швидку я запропонував жінці посадити дитину а моє авто, адже ще рано і дівчинка замерзла.

         Коли рятувальники витягли чоловіка на поверхню і понесли в швидку я підійшов до них. Пояснив, що лікар і оглянув чоловіка. У моїй лікарські практиці траплялися різні важкі випадки і на операційному столі я не раз боровся за життя своїх пацієнтів, проте внутрішнє відчуття ніколи не підводило мене. На рівні підсвідомості я відчував, коли пацієнт виживе, а коли ні. Завжди сподівався, що моя інтуїція мене підведе і людина житиме, але, нажаль, вона мене ще ніколи не підводила. І ось, поглянувши на цього молодого чоловіка, я знову побачив смерть.  

         Його стурбована дружина допитувалася мене, чи він житиме і я дав їй цю надію, сказавши, що шанси є, хоч і невеликі. Я не зміг поїхати і покинути цю дівчину (бо назвати її жінкою в мене просто язик не повертається) та її доньку на призволяще, тому запропонував підвезти їх до тієї лікарні, куди поїхала швидка.

         В лікарні я запропонував свою допомогу, але місцевий лікар відмовився її приймати. І знову я не зміг покинути їх, тому залишився з Олесею та її донечкою Катрусею чекати. Довгі хвилини і ще нестерпніші години чекання. Я з тривогою чекав, адже вже знав яким буде вердикт лікаря. Олеся собі місця не знаходила від хвилювання, а я з болем дивився на неї і співчував, знаючи які випробовування чекають її попереду.

З операційної вийшов лікар і сказав, що Андрій помер. Нажаль знову моє відчуття не обмануло мене. Шкода її, дуже шкода, адже ще така молода і вже вдова. Намагаюся якось розрадити, але розумію, що це не можливо.

Скільки разів мені приходилося сповіщати родичам невтішні звістки про смерть їхніх рідних. Здавалось, що вже можна якось звикнути і не пропускати весь цей розпач і страждання через себе, принаймні деяким моїм колегам це вдається, але не мені. Кожного разу я відчуваю біль і мені потрібен певний час, щоб заспокоїтись та відпустити ситуацію.

         Я спостерігав за тим, як Олеся намагалася пояснити доньці, що її татко помер. Вона сказала, що він на небі і тепер став ангелом. Я бачив, як їй важко, як вона з останніх сил тримається, щоб не завити вголос від всепоглинаючого болю, але нічого не міг вдіяти. Мушу зізнатися, що на вигляд Олеся здається слабкою і беззахисною дівчинкою, але це лише на перший погляд. Насправді вона сильна особистість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше