Надія Є

Розділ 2

ТОДІ

Продзвенів дзвінок на перерву і я видихнув з полегшенням. Хотілося трохи пройтися, розім’яти м’язи. Хлопці повилітали перші із класу, дівчата позбирались купками, обговорювати свої дівочі штучки. Я поховав усе у рюкзак і поспішив до виходу.

-         Савчук!

Я різко зупинився і з небажанням повернувся до вчительки, яка збирала різні папки зі столу.

-         Я провірила ваші контрольні, - її голос був невдоволений, але це не дивно, він завжди такий. – Ти мене трохи розчарував.

Я скривився. Ненавиджу це.

-         Я що написав на два?

-         Ні. Але я сподівалась від тебе кращого

-         Можете не сподіватися, - махнув я рукою. – Головне, що не двійка. А яка оцінка мене не цікавить.

-         Ти безвідповідальний, - вона почала злитися і я вже пожалів за свої слова. Не хотілося б сваритися з вчителем математики. - Ти зовсім не хочеш старатись. А я знаю, що ти розумний i можеш більше. Колись тобі прийдеться поборотися за місце під сонцем.

 

ΤΕΠΕΡ

Не пам'ятаю коли я заснув, але коли прокидаюся, то за вікном небо освітлюється ранковим сяйвом сонця. В палаті похмурі довгі тіні від меблів розкинулись по стінах. А саме головне, в коридорі тихо, вся лікарня ще спить.

Тиша. Це те, що мені потрібно. Вчора від мене не відходили нi на хвилину, мама водила мене по всіх кабінетах. А коли настав вечір, хотіла залишитись тут в палаті. Та я запевнив її, що все нормально, що я нікуди не дінусь, і що їй потрібно додому, там залишився наш пес Барс. І коли залишився сам, я ще довго лежав і дивився в стелю. Я все не міг збагнути усього, що трапилось.

Надіявся, що коли прокинусь, то опинюсь дома, у своїй кімнаті, а в ногах буде спати Барс.

І ось я прокинувся і досі в лікарні. І справді хворий. Я скоро помру. Тому що у нас немає грошей на лікування. Тому що ми з мамою одні і нікого немає, щоб нам допомогти.

Ось так. Тож я знаю своє майбутнє. І воно не дуже радужне.

- Привіт.

Я підстрибую на ліжку від несподіванки.

Дівчина моїх літ сидить на ліжку біля вікна. Її русяве довге волосся розсипалось по плечах. І вона мило менi посміхається.

Я здивовано дивлюсь на неї широко розкритими очима.

- Що ти тут робиш? - на кінець видавлюю я із себе хрипучим голосом.

- Те, що й ти, лікуюсь, - надто позитивно відповідає вона.

Я оглядаю все навколо неї. На ліжку малинове покривало, на ньому розкинуті пару м'яких іграшок. На тумбочці рамка з фотографією, яку я не в змозі розгледіти звідси. Ваза з свіжими квітами, апельсин.

Я закриваю очі, тру обличчя руками. Тут щось не так. Звідки вона взялась? Вчора й не було.

Коли вона встигла так обжитись?

- I довго ти тут? - питаю я.

Вона знизує плечима, залазить ногами на ліжко і лягає. Вона лежить так, що може добре мене бачити, а я її.

- Я не рахувала. Та це не важливо. Важливо те, що скоро я звідси піду.

"Авжеж, підеш. Не завжди ж тобі тут бути" - думаю я, але в голос нічого не говорю, лише спостерігаю. Мені здається дивною її поведінка. Занадто вона радісна, наче не розуміє куди попала. А може i не розуміє? Може в неї щось з головою? Менi щастить з таким. З моїм везінням все можливо.

- Я Марійка.

- Рома.

Я закриваю очі і намагаюсь уявити, що один, але це вже не можливо.

Коли заходить медсестра i називає моє прізвище, я зриваюсь з місця, i не оглядаючись на Марійку, вибігаю в коридор. Сьогодні мене знову будуть щупати, провіряти, брати усі можливі аналізи.

Протягом усього часу моїх страждань я терпляче мовчу. Виконую усе, що вони говорять. Деякі процедури болючі, та згадуючи маму, терплю. Вона прийшла після того, як мене підняли з ліжка і тепер супроводжує в кожен кабінет i лабораторію. Її бліде обличчя і синці під очима підказують, що спала вона мало, якщо взагалі спала.

Мої муки тривають до обіду. Взявши останні аналізи, нас відправляють в кабінет мого лікаря.

Коли ми заходимо до нього, він сидить за столом, який заповнений паперами i папками, хмурячись, щось записує на білому аркуші.

Побачивши нас, він слабо посміхається і просить присісти. Я сідаю на стілець і відчуваю, що починаю нервувати. Не розумію своєї реакції. Адже вже знаю, що зі мною, розумію наслідки. І все одно менi страшно почути цей вирок достовірно. Це буде означати, що малесенька надія, що вони помилились, розтане назавжди.

Я важко видихаю, намагаючись заспокоїти серце. В цю мить лікар дивиться в мою сторону.

-         Роман Савчук, - розтягує моє ім’я і переглядає медичні картки, котрі стопкою лежать на краю стола.

Тіло самовільно починає тремтіти від його голосу. Як би я не намагався бути байдужим, в мене це не виходить.

-         Ну що там аналізи? Ми все пройшли. І готові починати лікування, - мама говорить швидко, її голос надривистий.

Я дивлюсь на неї і бачу, як важко їй стримати сльози.

-         Так, майже все готово, - задумано бормочи лікар. Він не підносить очей від картки, наче боїться на нас дивитись.

I я задумуюсь, чи часто йому приходиться оголошувати людям вирок. Чи важко йому це робити, чи можливо, він вже звик і для нього це наче обговорити погоду.

Я уважніше придивляюсь до цього чоловіка. Обличчя в зморшках, йому на вигляд за сорок. Дві виразні лінії між бровами говорять про те, що він часто хмуриться. Рідке світле волосся, на скроні біліє сивина. Чистий, вигладжений халат сидить на ньому ідеально. Прикріплений на грудях бейджик оголошує його ім’я «Кравченко Ігор Петрович-онколог».

Намагаюсь запам’ятати його ім’я, адже перший раз, коли він представлявся, я зовсім не слухав.

-         Роман, - його голос вириває з думок і я повертаю погляд на серйозне обличчя лікаря. – Твій діагноз підтвердився. В тебе рак крові.

Мама охає, наче не сподівалась таке почути. Я чую, як вона починає плакати, та не дивлюсь в її сторону. Сиджу не рухаючись, мій погляд прикований до обличчя Ігоря Петровича. Відчуваю себе паралізованим, безпомічним і нікчемним. Я ходяче нещастя. Це мало колись трапитись. Але чомусь я зовсім до цього не готовий. Всередині мене трясе, серце намагається вирватись з грудної клітки. Та ззовні я не можу поворухнути навіть пальцем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше