Розділ 6

ТОДІ

-         Ти віриш в привидів? - запитав мене одного разу найкращий друг Вітя. Ми сиділи на лавці шкільного стадіону і їли бутерброди. Біля нас нікого не було, та все-одно понизив голос і нахилився до мене.

- Я що маленька дитина? Авжеж ні.

В восьмому класі я вважав себе зовсім дорослим.

- А я ось не впевнений, - задумано сказав Вітя, дивлячись кудись перед собою.

Я ледве стримав посмішку. Мені хотілось сміятись, та знав, що коли він так говорить, то вважає це серйозним.

-Ти що зустрів одного з них? - тепер я не витримав і розсміявся. Мені здавалось кумедним говорити про таку нісенітницю.

І як я і думав, Вітя повернувся до мене і подивився похмурим і невдоволеним поглядом.

- Я особисто ні. Та інші бачили, - він зробив паузу, чекаючи моїх коментарів, та я промовчав і він продовжив. - Нещодавно у селі моєї бабки померла її сусідка. Вона жила за декілька хат поодаль. Вона жила сама. І вона розводила квіти. Їх було безліч різних сортів. Чесно. Я сам не бачив нічого подібного. Так от, коли вона померла, дім залишився пустим. Та що дивно, квіти її досі ростуть, досі охайно доглянуті. Люди дивуються, адже ніхто за ними більше не доглядає. Дехто говорить, що бачили пізно ввечері тінь жінки, яка ходить по квітнику і наводить порядок.

- Це міг бути хто завгодно.

- Можливо. Та ніяка людина не зникне прямо посеред квітника. Тільки що була, а потім раз і вже нема.

Він так впевнено говорив, так вірив в це. Я не розумів його. Мені здавалось це байками.

-         Не може привид доглядати за квітами, навіть якщо він і є, то він не матеріальний.

Вітя задумався, а я був радий, що відбив у нього думки про привидів.

- Можливо ти правий.

- Авжеж я правий. Привидів не існує.

ΤΕΠΕΡ

Ось би менi зараз свою тодішню впевненість.

Я лежу на своєму ліжку, шокований від побаченого, не знаю, що й думати.

Коли шок і здивування пройшли, до мене майнула одна думка. Якщо вона фантом і нікому не видима це ще не означає, що так було завжди. Скоріше всього колись вона була живою, звичайною дівчиною, як і я опинившись в нелегкій ситуації, віч-на-віч з жахливою хворобою. Ця думка приводить мене до висновку, від якого в венах холоне кров. Я різко сідаю у своєму ліжку і намагаюсь заспокоїтись. Це вдається не відразу. Серце навіжено колотиться, різні думки, одна за іншою, розривають голову. Я не хочу вірити в те, що так очевидно. Для мене Марійка жива і справжня. В мить менi захотілось знову й побачити. Щоб вона знову опинилась поруч, заговорила до мене, і як завжди сказала щось хороше. Я дивлюсь на й ліжко і воно відповідає холодною пустотою.

Гіркота несправедливості накриває хвилею і цілком поглинає. Чому саме жахливіше трапилось з самою позитивною и життєрадісною людиною, яку я знаю?

Цього дня я нi з ким не розмовляю і ігнорую кожного, хто до мене звертається. Я замкнений в собі і не живий. І маю лише одне бажання, дочекатись кінця дня, і щоб скоріше настав ранок.

- У цю пору дня менi зовсім не хочеться спати.

Цей голос я з напруженням чекав майже всю ніч. Заснути я так і не зумів. Страх, що зранку прокинусь, а Марійки немає, переслідував мене. І зараз, почувши її слова, видихнув з полегшенням. Легке хвилювання обволікує мене. Я не знаю, що їй відповісти і тому просто дивлюсь на її прихований ранковими сутінками образ.

-         Раніше мене не можливо було розбудити пізнім ранком, - говорить Марійка, не дочекавшись від мене нi звуку. - Я була сто процентною совою. Зараз чомусь все навпаки. Не пропускаю жодного сходу сонця. Мені здається, що це все через лікарню і їхні таблетки. Вони щось зробили зі мною. Надіюсь це менеться, мені подобалось валятись у ліжку допізна. Мама ніколи за це не сварила.

Марійка не перестає говорити. Їй не потрібно, щоб я відповідав. Їй досить того, що її слухають. Я задаюсь питанням, чи знає вона, що з нею трапилось. Чи розуміє, що додому не повернеться, що її оптимізм нічим вже не допоможе. На душі стає важко. Ця дівчина останнє на що заслуговує, це поганий кінець. Навіть подумки я боюсь вимовляти слово, яке останнім часом підготовлював для себе. Марійка заслуговувала на життя, як ніхто інший. Та доля все вирішила інакше. Вже в котре переконуюсь у несправедливості цього світу.

Я тру обличчя руками. Як я від усього стомився. Усе завжди трапляється не так, як хочеш. Марійка потроху зароджувала в менi віру. Я починав думати, що все справді може закінчитись добре. Що я можу перемогти хворобу. І ось тут новина. Вона не справжня. Вона пішла з цього світу ще до моєї появи тут. І як би вона не хотіла, та її зжерло те, з чим вона так оптимістично боролась.

На що мені тоді розраховувати? Я можу приписати собі відразу смертний вирок. У мене немає шансу.

- Рома, - кличе мене Марійка і я виринаю з чорних думок, до неї світлої.

Вона дивиться на мене схвильованими очима. Я не слухав, що вона говорила i не знаю чим вона стурбована, не знаю, як втішити її.

- Вибач, я задумався, - визнаю свою нечемність і винувато пробую посміхнутись.

- Хай не тривожать тебе такі думки, - серйозно говорить вона. - Вони зайві. В тебе все буде добре.

Я відкриваю рот від здивування. Невже вона знає, що робиться в моїй голові? Це мене трохи бентежить.

-         Ти читаєш мої думки?

- Ні. Я просто знаю, - посміхається вона.

- Про себе ти теж була впевнена та... - я замовкаю, не договоривши те, чого i не збирався казати.

Маша дивиться на мене здивованим поглядом i вмить закривається в собі. Вона не перепитує, що я мав на увазі. Вона нічого не говорить. Повільно дістає з під матраца свій записник і починає писати. Я для неї перестав існувати і відчуваю, що винен в цьому.

Весь наступний час я прокручував в голові слова, які я збираюсь сказати Марійці. Мені потрібно з нею поговорити про те, що з нею сталось i чи пам'ятає вона. Чи знає, що більше не жива людина, а фантом, привид, згусток енергії, по якійсь причині залишений тут в цій палаті, і розмовляє лише зі мною. Значить це те, що менi залишилося недовго? Можливо мій кінець вже близько, тому я бачу її один.