Надія Є

Розділ 7

Сьогодні мама прийшла не одна. Антон Ярославович привітно зі мною вітається і намагається завести розмову. На кожне його питання відповідаю коротко і сухо. Мені не хочеться з ним говорити та і бачити не горю бажанням. Мама розповідає новини з дому і я зосереджую всю свою увагу на ній. Через деякий час мій небажаний гість йде, йому на роботу. Я видихаю з полегшенням, не розумію чому він приходить. Продовжую слухати маму і в душі росте сум. Мені хочеться додому, до друзів, до свого пса. Мене все дістало. Виникає порив зібрати речі і втекти звідси.

-         Ми будемо починати лікувати тебе,- раптом говорить мама і я ціпенію. – Курс важкий і тривалий, та лікар говорить, що є великий шанс на повне одужання.

- I дуже дорогий, - ричу я.

- Що?

- Я говорю, що лікування занадто дороге для нас. Ми не потягнемо

- Потягнемо, - інтонація мами рішуча, а обличчя впевнене. - Все в нас вийде. Ти не повинен переживати за гроші. Від тебе я чекаю оптимізм i надію на одужання.

- Звідки ти візьмеш стільки грошей?

Я збитий з пантелику. Мама не буде кидати слова на вітер і якщо вона говорить, що може мене лікувати, це означає, що вона знайшла вихід.

-         Рома, ми зробимо все, щоб ти був здоровий.

I тут до мене доходить. Здогадка наче електрошок вдаряє в мене.

-         Нi! - викрикую я роздратовано.

Мама дивиться на мене шоковано, широко відкривши очі.

-         Ти взяла гроші у Антона Ярославовича? Я не хочу, щоб він нам допомагав. Я не хочу, щоб він сюди приходив. Нам не потрібна його поміч!

- Рома, тебе треба лікувати і зараз не час для гордості.

- Він нам не потрібен! Я не покладу до рота жодної таблетки купленої ним.

Мама хмуриться. Вона вирівнює плечі і щільно скріплює руки перед собою. Її пронизливий суровий погляд направлений на мене. Я затихаю, це не обіцяє для мене нічого доброго.

- Рома, - моє ім'я виговорює повільно і чітко. - У нас трапилась біда i на одинці нам не справитись. Від держави помочі не дочекаєшся, до твого батька не можливо додзвонитись, а Антон поруч і він хоче допомогти. Я не просила його, він сам запропонував і я не в тій ситуації, щоб відмовлятись. Я завжди тобі давала право вибору, ти мав свободу, і постійно намагалась прислухатись до твоїх бажань. Та сьогодні не той випадок. Як би ти себе не поводив, і щоб не говорив, я зроблю так, як вважаю за потрібне. Твоє життя під ризиком i я не можу допустити, щоб з тобою трапилась біда. Антон хороша людина, він допоможе нам.

Деякий час ми мовчимо. Я розглядаю свої руки, котрі тремтять i нічого не можу з ними зробити. Він все таки знайшов спосіб влізти в наше життя.

- Я не хочу, щоб ти йому була вина, - шепчу.

- Не вигадуй дурниць. І зараз нічого не має значення, лише твоє здоров'я. І сьогодні ти гарно себе ведеш, уважно слухаєш, що говорять і робиш те, що треба.

Моя лють хоче вирватись не зовні новим криком протесту. Та я себе стримую. Я нічого їй не відповідаю, взагалі не дивлюсь в її сторону. Я просто встаю і виходжу з палати.

Протягом дня я з мамою не спілкуюсь. Мовчки переношу все, що навколо мене відбувається. Мене ніщо не цікавить. Моя злість с кожним словом лікаря і медсестри лише зростає. І вже під кінець дня я люто ненавиджу весь світ i менi хочеться провалитись крізь землю.

Ввечері, коли в лікарні стає більш-менш спокійно, я витягую з сумки мобільний телефон. Весь цей час він був виключений, менi не хотілось нi з ким говорити. Навіщо я дістав його зараз? Сам не знаю. Напевне менi хочеться в ньому побачити хоч щось позитивне для себе. Коли включаю його, починають приходити повідомлення про пропущені дзвінки i декілька есемесок. Я читаю і буря трохи стухає. Друзі мене не забули і це радує. Заходжу в Інтернет і провіряю сторінку в соцмережі. Стільки всього відбулось за ці дні. Навіть не звично не бути в курсі усього. Сашка, мій кращий друг, виклав нові фото, він дуже любить фотографуватися, і відразу викладає все на сторінку, щоб усі бачили. Інколи фото настільки смішні i недоречні, що я просив їх видалити. Та скоро на їх місці з'являлись інші, ще жахливіші. Ось зараз я роздивляюсь картинки i на деяких не можу зрозуміти, що зображено. Я душусь зі сміху і прокручую далі сторінку. Тарас, мій однокласник, почав зустрічатися з Катькою, моєю сусідкою. До речі, це я їх познайомив і тепер милуюсь їхніми спільними фото.

Я ще довго сиджу в інтернеті, смакую новини i потроху повертаю позитивний настрій. І лише коли телефон розряджається, я вимикаю його і вкладаюсь спати. Вже за північ, а мені ще рано вставати. Адже тут я ще не пропускав сходу сонця.

 

ТОДІ

Я ніколи не був ранньою пташкою. Та й не можливо встати за світання, коли засипаєш пізно у ночі. Постійні переписки в соцмережі і блукання по Інтернету завжди затягувались до пізнього часу.

- Я обріжу всі проводи. Ось побачиш, - завжди погрожувала мама, та далі слів діло не заходило.

Їй не подобалось моє постійне перебування за комп'ютером. Нарікала, що я втрачу зір, на що я жартував, що навчусь друкувати сліпим методом. Я не сприймав її слів серйозно, менi було байдуже до її погроз. Мені подобалось спілкуватись з друзями через мережу, дивитись різні смішні ролики i слухати улюблену музику. Я не вважав, що довге перебування біля комп'ютера якось менi зашкодить. Адже це технології нового покоління. Вони призначенні полегшувати нам життя. І ніяк не зашкоджувати.

Тепер я в цьому сумніваюсь. Тепер я хворий і по іншому дивлюсь на деякі речі. Я розумію, здавалось безпричинне хвилювання мами.

Зараз я задаюсь питанням, а чи не новітні технології посприяли розвитку моєї хвороби? Чи оминув би я її, якби більше проводив на футбольному майданчику, а не перед монітором? Я не знаю.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше