Розділ 11

-         Ти що зовсім хворий? - кричить Діма, піднімаючись з підлоги. Він тре лікоть і кривить обличчя. Напевно вдарився при падінні, та я вибачатись не збираюсь. Його посмішки вже немає, і це радує.

-         Я говорив тобі, це ліжко зайняте i тобі сюди не можна, - промовляю серйозно і чітко, щоб до нього дійшло, на що я мало сподіваюсь.

Діма скрегоче зубами.

- Ким? Тут нікого немає. Може прибульцями, чи людиною-невидимкою, - кривиться.

- Мною, - видавлюю із себе. Трачу усі сили, щоб не зірватись i не стукнути його. Менi проблеми через дурного хлопчака не потрібні

- Ти не можеш займати два лiжка. Так не чесно.

В нього такий вигляд, наче зараз піде пожаліється мамі.

-         Чесно-нечесно. Ти що в дитячому садочку? - злісно дивлюсь на нього i він весь горбиться, ніби тільки що усвідомив, що молодший за мене і менший. Його впевненість кудись зникає і це мені подобається. - Щоб більше не підходив сюди. Зрозумів?

Не дочікуючись відповіді, розвертаюсь i йду до свого ліжка. Коли сідаю на нього, чую тихий невпевнений голос Діми:

-         Твої ранкові розмови дуже дивні. Ти завжди дивишся на те ліжко, наче там хтось є, постійно посміхаєшся. Це не нормально.

-         А мені здається не нормально плакати кожну ніч в подушку, наче мамин синочок, - випалюю  зі злості, не подумавши.

Діма вражено дивиться на мене. Я дивлюсь на нього. Я зачепив його за саме живе i він ледве стримується, щоб не розкиснути переді мною. Шкодую що таке сказав, адже добре його розумію. Самому не раз хотілось ридати від болю i відчаю. Та я мовчу і нічого не говорю. Я не знаю, як виправити свої слова, я ніколи не вмів просити пробачення.

Діма розвертається i йде до свого лiжка. Його опущені плечі говорять про те, що я переміг, та чомусь на душі зовсім не весело.

Трохи заспокоївшись, іду до Марійчиного ліжка і починаю поправляти ковдру. Вона зім’ялася від Діминих ніг, подушка скотилась на землю. Дивлюсь на цей безлад i злість повертається. Він не мав права стрибати тут. Ця дитина зовсім не вихована. Нахиляюсь підняти подушку і з кишені сорочки випадає телефон. Він видає глухим стуком об землю i ковзає під ліжко. Я стримуюсь від поганих слів, і стиснувши зуби лізу за телефоном. Легка павутина зачіпляється за руку i я швидко її струшую. Ненавиджу павуків. Намацавши гладкий прямокутник, тягну його до себе і збираюсь підніматись. Та мої очі натрапляють на дещо і я завмираю. Між сіткою і залізною рамою лiжка щось біліється. Тремтячою від хвилювання рукою тягнусь i торкаюсь знайденої речі. Гладка поверхня підтверджує мої здогади. Швидко витягую квадратний голубий записник і знесилено сідаю на підлогу. Не можу повірити своїм очам. Він здається не реальним. Я сильніше стискаю блокнот пальцями, наче боюсь втратити його, як Марійку перед кожним світанком.

Так нерухомо я посидів напевно пів години. Діма улігся спати спиною до мене. За мною ніхто не спостерігає, можу спокійно віддатися думкам, які заполонили голову.

Та заходить чергова медсестра i порушує мою тишу.

- Чому ти сидиш на підлозі? - вона невдоволена. - Швидко лягай у ліжко. Відбій. Усі мають спати.

З останніми словами вона вимикає світло i зачиняє двері.

Чудово, навіть не дала можливості добратись до лiжка при світлі.

Я наосліп вкладаюсь. Блокнот не випускаю з рук. Мені здається, що якщо його покладу десь, він зникне i я більше його не побачу.

I жагуче бажання відкрити і прочитати хоча б стрічку, залишає мене без сну. Я довго верчусь з сторони в сторону, та річ під моїми пальцями не дає спокою. Руки свербять полистати сторінки. І поборовшись з цим відчуттям ще трішки, піддаюсь спокусі. Приймаю сидяче положення, включаю телефон для освітлення і відкриваю записник. Серце швидко і голосно б'ється, коли читаю перші слова, написані акуратним дівочим почерком.

«Привіт. З сьогоднішнього дня ти будеш моїм найкращим другом. Я буду ділитись з усім, що зі мною трапиться. Писатиму всі відчуття і переживання. Сьогодні переломний день. День, коли моє життя поділилось на "до" і "після". "До" було звичайне життя дівчини, "після" - будуть важкі дні пацієнтки онкологічного відділення. Звичайна дівчина ділилась секретами з друзями, найкращими подругами, пацієнтка ж довіриться тобі щоденнику. Лише ти зможеш її зрозуміти і не будеш жаліти.

I сьогодні я хочу розпочати з страху. Я боюсь. Дуже сильно боюсь. Я хочу бути мужньою, гідно боротись з хворобою. Та нелюдський страх стирає всі iншi відчуття. І я не знаю, як його позбутись. Так, я боягузка i менi не соромно тобі в цьому зізнатись. Тому що ти не докорятимеш за це i нікому не скажеш. Ось чому я тобі довіряю."

Я закриваю блокнот. Хвилювання переповнює мене. З однієї сторони так хочеться знати все, що вiдчувала Марійка. З іншої - це особиста річ. Вштовхуюсь в заборонену територію і відчуття провини хлине на мене.

Поборовшись трохи з совістю і бажанням прочитати все, я вирішую відкласти блокнот.

Вранці скажу Марійці про свою знахідку i лише їй вирішувати, що з нею робити. Гордість за витримку трохи заспокоює, а жалюча цікавість ще довго не дає заснути.