Історія третя. Про підземний жах

Моя сестричка Мірочка дуже любить читати книжки. Їй не набридає годинами сидіти десь у затінку серед кущів і не зводити очей з книжкових сторінок. Іноді вона нам з Настею читає вголос про пригоди котів-вояк у непрохідному лісі, про домашнього котика, який заблукав у лісових нетрях…
Якщо довго зачитуватись фантастикою, то мимоволі починаєш бачити її у навколишньому світі. Так вийшло і в нас, коли на канікулах жили в селі.
Якось надибали на залізні двері, вірніше на якусь заслінку на землі. І почали вигадувати, що це може бути таємний перехід в якийсь інший вимір. Так-так, саме вимір, яким виміряється час у незвіданому просторі. Ця ідея, звичайно ж, прийшла Мірочці. І вона запропонувала підняти або зрушити з місця важкі двері.- Уявляєте, як раптом звідти спалахне голубе сяйво і поведе нас у підземний світ!
Далі не треба було ніяких слів. Ми дуже хотіли побачити таємні підземні ходи, печери, поблукати в іншому вимірі, а, може, навіть щось там знайти. Не обов’язково скарби. Можна, наприклад, когось там врятувати від підземних ворогів. Могла б там опинитись якась пташка або метелик. Тріпочеться і не знає, як вибратись і не потрапити у хижі волохаті лапи.
А якщо там темрява і павуки по кутках? Ми дуже боїмося павуків. Але цікавість перемагає страх. Заслінку все-таки зрушили з місця і побачили…
Просто на нас з темряви дивилися очі. Хоч вони були й маленькі, зате сяяли, як жарини. Коли звиклись з темрявою, то побачили й тільце маленького монстра. Здалося, що він готувався до стрибка. І ми відскочили від ями мов ошпарені!
Монстр провалився кудись глибше, але ми знали, що він є. Знову наблизились до ями. Всередину ніхто лізти не наважився. Сиділи на поверхні і чекали монстра.
- У нього великі щелепи і зелена голова, - шепотіла Настя.
- А тіло вкрите лускою, - пригадувала Міра.
- Хвіст, у нього є довгий хвіст! – вигукнула я.
Отак поступово в нашій уяві вималювався образ підземного мешканця. Він був схожий на динозавра. Ну, не великого, а такого собі динозаврика, які бувають у кіндер-сюрпризі.
Але все-таки страшно. Раптом він виросте! Вдихне земного повітря і набухне до гігантських розмірів. Поженеться за нами з розчепіреними лапами та як схопить!
Ми дружно заверещали, вже не боячись, що дорослі будуть нас сварити за відкриту яму. На крик прибіг дідусь. Почув про монстра-динозавра і не став закривати яму. Навпаки, пішов по драбину, приніс і спустився всередину ями. Нічого собі! Прямісінько туди, де зник динозаврик!
Страшно було за дідуся. Але він хоробрий, просто відважний. Бродить десь там внизу у темряві, шукає монстра. Не боїться зелених щелеп і розчепірених холодних лап.
І ось уже спіймав, несе у руці. Другою рукою тримається за драбину:
- Ану, хто тут злякався простої ящірки? Дивіться, вона зовсім дурненька, бо мала і не розуміє, що треба ховатися.
Ми побачили ті самі очиці, зелену гостру голівку і в’юнке тільце з хвостиком. Враз стало цікаво і зовсім не страшно. Жива ящірка… А якщо їй дати молочка, вона питиме?
- Ящірки не п’ють молока! – запевняв дідусь, - вони їдять мух, павуків, черв’ячків.
- Оце так! Навіть павуків і комариків?
- Ще й цвіркунів!
Все-таки щелепи їм потрібні. Спробуй розкусити муху без щелеп! Ого!
- А давайте наловимо мух для ящірки! – запропонувала Настя. – Я знаю, де їх багато, - біля колодязя, вони воду п’ють і топляться.
- Правда, бігом до колодязя!
Згодом у нас назбиралось декілька кволих і мокрих мух. Та дідусь вже відпустив ящірку. Сказав, що вона сама собі харч здобуде, коли житиме на природі, а не в неволі.