Історія четверта. Про те, як заворушилась... купа листя

Спочатку все було як завжди. Але в селі без вигадок ніяк не можна, буде нудно. Ми з сестричками надумали зробити будиночок на дереві. Все просто - підставили до горіха в саду розкладну драбинку, між гілками напнули старенький килимок. Настя першою спробувала вміститись у тому гніздечку. Воно вийшло ніби гамак. Але втрьох ми не могли там розміститись. Тіснувато!
Покликали на допомогу старших. Та їм було не до нас. Відмахнувся спочатку тато, а потім і дядько Ярик, на якого ми дуже сподівались. У них на задньому дворі повним ходом горіло вогнище, готувалось м’ясо для шашлика.
Що було робити? Спробували покласти між гілок кладочку із дощок, щоб килимок не прогинався і втримав би нас усіх. Дошки ніяк не вкладалися і весь час падали на землю.
Зрештою знесилені ми посідали під горіхом і замислились, як бути далі. Може, вибрати інше дерево? Наприклад, яблуню. Вона не така висока і гілки у неї розлогі. Там наші дошки помістяться. Ось відпочинемо і переставимо драбину.
Так би воно й було, якби я не помітила, що під яблунею раптом заворушилось торішнє листя. Почало враз настовбурчуватись і рости. Утворилась невелика гірка. Вона хиталась і здригалась. Навіть якось дивно чи то дихала, чи то чмихала.
- Зараз почне чхати, - тихо сказала Міра.
Хто-хто, а вона знає, як іноді поводиться листя, коли під ним щось є. У неї декілька книг про котів-вояків, вона від них у захваті. Там коти постійно перебувають у якомусь незайманому лісі, де все листя кишить від усякої нечисті.
Коли сестричка переповідає нам про котів, ми з Настею довго не можемо заснути. Сама згадка про страшилки примушує ховатись під ковдру або гукати маму.
Ми застигли в німому чеканні. Від чого здригається земля і ворушиться листя? Надворі – ясний сонячний день, зовсім не схожий на нічні кошмари. А купа листя все розростається й сопе…
- Давайте втечемо, - запропонувала Настя, - поки ВОНО не накинулось на нас.
Нас як вітром здуло. Ще й садову хвіртку за собою міцно зачинили. Сидимо у дворі, переглядаємось між собою. Чекаємо появи страшної істоти. Вона неодмінно підійде до хвіртки і буде її штовхати. А ми тим часом покличемо дядька Ярика. Хай захопить із собою велику палицю або навіть сокиру.
Послухався нас дядько. Сокиру не став брати – він і так сильний. Відчинив хвіртку і пірнув у сад. Нам здалося, що його не було дуже довго. Але слідом не пішли, терпляче чекали на місці.
Нарешті дочекалися. Виходить наш дядько і голосно сміється, щось несе на витягнутих руках.
- Гляньте! – кричить, - гляньте, кого я знайшов!
Тут всі збіглися, забули й про шашлик. А в дядькових руках щось здригалось і хоркало. Якийсь колючий клубок… Потім поступово він розгорнувся на долонях дядька і ми побачили кирпатенький носик і оченята, мов намистинки. Хорк-хорк, - обзивалась тваринка.
Ми обступили дядька і він став усім показувати… великого їжачка!
- Ні, то не їжак, а їжачиха, - пояснював хоробрий дядько. - Там, під яблунею, цілий виводок маленьких їжаченят! Ви їх розтривожили отими дошками і мати-їжачиха вирішила шукати іншого сховку для своїх дітей.
Він пустив їжачиху на землю, щоб вона не так боялася. Нам дуже хотілося погладити сумирну тваринку. Усі тягнулися до неї, але боялися колючок.
Яка вона гарненька! Там навіть вушка є, такі малесенькі, але чутливі, враз відчувають небезпеку.
- А вона буде з нами жити? – спитала я. – Зі своїми їжаченятами, отам у листі, де їм зручніше… Ми вже не будемо їх турбувати, тільки спостерігатимемо і даватимемо їм всіляку їжу. Пластівці, наприклад, або…
- Деруни! – закричала Настя, бо це її улюблена страва.
Проте дорослі заперечили. В саду достатньо смаколиків для їжаків. Тільки на одному місці їх не втримаєш. Вони люблять самі вибирати собі помешкання і довго у ньому не затримуються.