Найстрашніші історії від Марусі Коляди

Історія шоста. Я знайшла страшного жука!

Нам дуже подобається мандрувати. Завжди чекаємо від бабусі команди, коли вирушати в похід. Нас привозять до села ненадовго, отже навколишні місця нам незнайомі. Екскурсоводом обираємо бабусю. Вона нам завжди відкриває секрети природи. Наприклад, коли трава буває сухою, а коли сіль стає вологою, або коли півні починають співати… А найбільше любимо з нею шукати на небі сузір’я Кассіопеї. Ця хвастовита особа заслужила покарання. Її за хвастощі прив’язали до крісла і примусили висіти головою до низу. Нічого собі!

А в походах з бабусею ми домовляємось самі відшукувати довкола щось незвичайне і дивовижне. Хто переможе і знайде найцікавіше – отримає приз.

Так от, ідемо ми степовим шляхом, розглядаємось. Міра з Настею озброїлись планшетом і айфоном, щоб не проґавити цікавинку.

Спостерігають за хмаринками в небі. Буває, що там виникають пухнасті фігури, схожі на іграшкових ведмедиків та зайчиків. От і потрапляють в об’єктив до дівчат. Потім усі разом переглядаємо – і смішно, і цікаво.

А у мене немає ніякого планшета. Йду та й дивлюсь собі під ноги. Може, трапиться мені якась дивна рослинка або квіточка. Не всім же в небі чекати дива…

Аж раптом… Бачу, лежить листочок на дорозі, а по ньому повзе щось надзвичайне, таке цікавезне! І страшне, бо у нього туловище довге, як у подвійного тролейбуса, тільки й того, що ріжок немає. Я ледь не наступила на нього. Злякалась та як закричу:

- Я знайшла жука! Дивіться!

Всі збіглися, а брати до рук бояться. Може, він кусається? Може, у нього отрута в роті? Голова якась кругла і очиці блищать. А вуса, вуса які чудернацькі…

Довго ми роздивлялись на жука. На долоню ніхто не зважився його посадити, так він і сидів на листочку. Застиг, нікуди не втікає, ніжки у нього тремтять від страху. А ми розглядаємо… Порахували, скільки у нього ніжок – всього шість, але тіло довге, волочиться за ним без ніг. Зверху жук твердий, ніби вкритий панциром, але не суцільним, а поділеним на латочки. Животик м’якенький, пухнастий.

Бабуся знала, хто це. І відкрила нам чергову таємницю: це світлячок! Вірніше – світлячиха. Ми аж підскочили від несподіванки. Так вона може світитися у темряві?

- Звичайно ж! – відповіла бабуся. – Варто сховати її у долонях, щоб було темно і вона увімкне свій ліхтарик.

- Оце так! – закричали ми з сестричками. – Давайте спробуємо!

Але брати в долоні отакий «тролейбус» було якось лячно. Вона все-таки буде шкрябатись…

Бабуся виявилась сміливішою за нас і сховала у себе жука. Ми прикипіли до її долонь. І побачили зеленувате ледь помітне сяйво, яке випромінювалось з-під животика світлячихи.

Нам аж подих перехопило! Оце так знахідка! Виходить, що я заслужила приз. А хвастатись негарно, бо буде мені таке, як отій Кассіопеї, що на небі теліпається головою вниз. І я дозволила, щоб приз поділили на всіх, хто був у поході.

Ми відпустили світлячиху і пішли дорогою до крамниці. Там бабуся купила нам ковбасоподібне морозиво. Ледве донесли його додому, так швидко воно тануло на сонці. Ласували ним на славу, кожному дістався добрячий шмат солодкого дива!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше