Історія десята. Про те, коли в дитину вселяється монстр

Я відвідую додаткові заняття з англійської мови. І можу з певністю сказати, що знаю про монстра все. Слово «монстр» пишеться «monster» - це чудовисько, страховисько, жахлива, потворна істота, яка викликає страх і трепет. Тим, хто боїться темряви, багато про монстра пояснювати не треба. Варто тільки вимкнути світло і… він тут як тут. Хоч як не пояснюють дорослі, що ніяких монстрів не існує, ми все одно віримо і продовжуємо їх уявляти.

Нещодавно я замислилась над одним явищем. Буває, що дитина слухняна, вихована, просто «няшка» - раптом починає капризувати, вередувати, набридати усім, хто її оточує. Навіть на власному прикладі можу довести, що таке трапляється. І досить часто.

Ось сестричка Настя щось малює в альбомі. Старається, навіть кінчиком язика по губах водить. А в мені починає ворушитися якийсь маленький монстрик: хочеться їй зашкодити. Починаю розхитувати стілець, на якому сиджу поруч. Туди-сюди, скрип-скрип… Настя спочатку насуплює брови і грізно поглядає на мене. Я ж навпаки – всміхаюся і рипаю собі далі. Мій монстрик аж підскакує в мені, чекаючи, що Настя розізлиться по-справжньому. Одна мить – і між нами спалахує бійка: летять олівці, альбоми, зошити… Потім хтось першим починає голосно плакати, вдаючи, що стало боляче. А монстрик тим часом тішиться, аж підстрибує! Коли ж збігаються дорослі і починають нас сварити за те, що ми порушуємо тишу у квартирі, ревище стає ще гучнішим, переходить в істерику.

От на що здатні потворні істоти, оті монстри. Ми перетворюємося на неслухів і ледацюг, які не застеляють ліжка вранці, не чистять зуби, ходять босоніж по холодній підлозі… Багато чим дошкуляють дорослим, щоб вони казали, що найстрашніше – то перехідний вік у дитини, зарадити якому просто неможливо.

По-справжньому зраділи монстри, коли нас, трьох сестричок, на літні канікули відвезли у село, доручивши двом бабусям наглядати за нами. Тут таке почалося! Нас ніби закрутив якийсь вихор і поніс уздовж вулиці. Ми здіймали пилюку і жбурлялися травою, реготали і перегукувалися дикими голосами. Нам ніхто не заважав і не казав, що під нами сусіди живуть. Гупай, скільки завгодно, танцюй, стрибай! Але й цього здавалось мало. Нам захотілось залізти в гущавину біля покинутої садиби. Колючими гілками порвали собі одяг, добряче пошкрябалися і насилу вибралися на дорогу.

Обабіч шляху росла не менш приваблива гущавина – сусідська пшениця. Присядеш у ній – ніхто не знайде. Ех, як ми почали гратися в піжмурки!..

Увечері у двір на перемовини з бабусями завітали сусіди. Ми з Настею відразу ж сховалися за хатою, а Міра мужньо стояла поруч з дорослими і слухала усі справедливі 

нарікання. Ні сльозинки, ні істерики… Зате потім вибрики наші притишились. Монстрикам стало трохи нудніше. Рівно до тих пір, коли бабуня запропонувала

 «вигуляти дітвору», тобто піти у черговий похід степовим шляхом через довгу балку. То наше улюблене заняття: беремо з собою запас води, одягаємо паперові капелюшки і озброюємось гаджетами – фотографувати та знімати відео.

Йдемо ми та йдемо, співаємо з бабусею пісеньку про туриста, який проникає скрізь, де і «змія не проповзе і навіть птиця не промчиться»… Коли це в мені прокидається монстр. Він обурено розганяє степову тишу і починає безглуздий спір про те, хто із нас вправніший, а хто – незграбний. Ми саме проходили вузенькою стежкою через колишній парк, який перетворився на колючі хащі. Ступнеш убік – неодмінно покотишся в колючки. Міра якось і оступилася. Значить, вона і є незграба! Сховані монстрики миттю ожили і зашкварчали від злості.

На цей раз ми не стали битися. Просто Міра випередила нас і швидко пішла у зворотній бік, додому. Хоч у нас був час ще погуляти і розважитися, ми попленталися услід за сестрою. Настя просила пробачення, зі сльозами умовляла Міру не бігти попереду, обіцяла більш ніколи не ображати і не обзивати… Міра не слухала, в ній також сидів монстр – злий і ображений.

Так прикро закінчився наш похід. Мій монстрик задоволено потирав долоньки: між сестрами виникла ворожнеча, поганий настрій – якраз те, чого й добиваються потвори.. Бабусі не втручалися у наші чвари, їм вистачало клопоту по господарству. А ми носили кожна у собі образу і невдоволення. Настя вилізла на дах сарайчика і на неї одразу закричали бабусі, я відкрила кран для поливу розсади і мовчки випускала воду, а Міра знайшла у садку місце, схоже на курінь, і тихо-тихо сиділа там у повній самотності. Усім чогось не вистачало. Нудьга поглинула увесь навколишній простір, захотілося додому, у міську квартиру, до мами і тата…

Раптом Міра вилізла зі своєї схованки, побігла до хати і знайшла свою улюблену фантастичну книжечку. Спочатку читала сама, а потім покликала і нас з Настею. Читала вголос для нас і для себе. Навіть бабусі наші прислухались. А як дійшло до смішного випадку, то реготали всі. Куди й подівались образи та злість! Ми знову подружились і повеселішали.

І я здогадалась: немає більш підступного ворога, ніж оті невидимі монстри, які сіють ворожнечу і зневагу між рідними. Треба навчитись відбиватись від них, протидіяти отим злим істотам, не допускати їх і близько до себе, бо буде біда…