Наношок

Частина 3. «Нейротехнолоджі»

На вулиці було сонячно. Ми сіли в машину і виїхали.

Майже всю дорогу ми мовчки слухали музику, зрідка обмінюючись поглядами.

- І давно ти працюєш тут? – раптово запитала вона.

- П’ять років детективом, до того два роки був патрульним.

- Я помітила, що лише в тебе немає напарника. Чому ти працюєш сам?

- Я… Так склалось. А ти? Що тебе мотивувало піти в поліцію?

- Хочеться допомагати людям і потроху робити цей світ трішечки кращим. Ти, напевне, не дуже радий, що мене записали тобі в напарниці?

- Чому ти так вирішила? Зовсім ні, все добре. Я залюбки тобі допомагатиму.

Аякже, залюбки, з величезною радістю.

- Тоді чудово! Дякую, кеп! – усміхаючись, відповіла вона.

- І ще один нюанс: можна просто Алекс.

Ми під’їжджали до місця злочину.

- План такий: спочатку оглянемо місце злочину і периметр, опісля поїдемо в клініку й опитаємо охоронця. Твоє перше завдання – оглянути і взяти записи з камер спостереження.

Ми приїхали. Перед нами була висока багатоповерхівка з розкішним фасадом і престижними автомобілями на паркінгу.

Ми вирушили всередину. Нас зустрів патрульний і ввів у курс справ.

Як з’ясувалося, злочин стався в підвальному приміщенні, де розташовувалась лабораторія. Ми зайшли в ліфт, патрульний розповідав деталі, Аврора щось занотовувала в блокнот. А я думав… Лін…

Чому вона вирішила все так раптово закінчити між нами?.. Не було конфлікту, не було підстав… Сказала, що їй треба подумати. Про що? Зателефонувати їй? Чи не варто?.. Певно, зачекаю декілька днів, дам їй необхідний час на «розібратися в собі», якщо вже в неї виникла така необхідність. Дивно, та коли вона повідомила, що хоче взяти паузу в стосунках, я нічого не відчув, абсолютно нічогісінько. Чому? Вона ж така рідна мені. Я її люблю… Чи я її люблю?..

- Ми на місці, – мляво сказав патрульний.

- Я поговорю з директором. Треба для початку дізнатись, що було викрадено.

Ми вийшли з ліфта. На поверсі нас уже очікував директор. Він про щось палко перемовлявся з неприємним на вигляд чоловіком.

- Добрий день! – я привітався.

- Я вже все розповів патрульним. Що ще вам від мене треба? – сердито відходячи від запальної розмови, мовив директор.

- Я детектив Алекс Міллер, це моя напарниця Аврора Кім. Ми будемо вести розслідування пограбування. Як нам відомо зі звіту патрульного, ви не вказали, що саме було викрадено. Зможете приділити нам трохи часу? Маємо декілька запитань.

- Добре. Пройдімо в мій кабінет, – сухо відповів директор.

Ми з Авророю коротко зиркнули одне на одного й помандрували за ним. Чому він не вказав, що викрали? У ранкових новинах, здається, згадувалося про експериментальні винаходи. І чим це вони тут займаються?..

У його просторому кабінеті першим впав у око макет лицаря в блискучій броні з алебардою. Непогано! А ще вазочки, картини – не здивуюсь, якщо оригінали.

- І що ви ще хочете знати? – пролунало запитання.

- Для початку ми б хотіли отримати список того, що було викрадено.

- Декілька винаходів, як я вже раніше казав вашим.

- Будь ласка, уточніть, які саме винаходи. Ми мусимо достеменно знати, що шукаємо, – несподівано встряла в діалог Аврора.

- Добре, тільки це не для преси. Зрозуміли? Зник екземпляр нашого винаходу, бластер. Нічого особливого, розробка ще не завершена. Ще роботизований екзоскелет руки, що дає надлюдську силу підіймати важкі речі й наносити потужні удари. І мінічип із файлами.

- Що саме було на цьому чипі? – запитав я.

- Це щось на кшталт флеш-накопичувача, тільки суттєво вдосконаленого. На ньому… ще нічого не було записано. Маєте ще запитання?

- Так. Нам повідомили, що сигналізація не спрацювала. Чому?

- Тоді саме відбувалось перезавантаження системи.

- Дивний збіг. А хто вирішує, коли буде відбуватись перезавантаження?

- Система сама вирішує. Сповіщення приходить мені та персоналу, – пояснив директор.

- Ви комусь повідомляли час перезавантаження? І де ви самі перебували в цей час? – уточнив я

- Який сенс мені повідомляти комусь? Вкрадені зразки коштують декілька сотень тисяч доларів. Вони, звичайно, не застраховані, і це все наші збитки. Спонсори через цей інцидент можуть перекрити нам фінансування. Я б ніколи… Це не має жодного сенсу. Я вдома спав, і ніхто крім мене не мав доступу до мого телефону, на якому був код захисту.

Звучить цілком логічно: який сенс шкодити своїй компанії і наносити їй такі колосальні збитки? Тоді треба оглянути місце злочину. Може, щось проясниться.

- Більше запитань немає. Ми оглянемо місце злочину. Будь ласка, розпорядіться, щоб нам видали записи з камер спостереження, – попросив я.

- А записів немає. Я ж кажу, що було оновлення системи. П’ятнадцять хвилин нічого не працювало, у тому числі камери, – відповів директор.

- Ну що ж, прикро, та зрозуміло. За необхідності ми з вами зв’яжемося.

Ми вийшли з кабінету і прямували до місця злочину.

- П’ятнадцять хвилин…

- Що? – перепитала Аврора.

- П’ятнадцять хвилин – от скільки часу знадобилося злочинцям, щоб здійснити пограбування. Неділя, ніч. Найімовірніше, хтось із працівників злив інформацію.

- Дозвольте заперечити!– до нас приєднався чоловік у білому халаті.

- Я Джеремі Вотс, фахівець із відділу захисту. Річ у тому, детективи, що кожного місяця в останню неділю відбувається перезавантаження сервера, і все відключається на п’ятнадцять хвилин. Час п’ятнадцятихвилинного перезавантаження плаває між дванадцятою і другою ночі, а ця інформація відома дуже малій кількості людей.

- Алекс Міллер. Скільком людям відомо про зміну часу?

- Це знають директор, фахівці захисту та оновлення… усього п’ятеро, а ще охорона. Та охоронців для посилення захисту будівлі на період оновлення системи повідомляють про час лише за п’ять хвилин до старту.

- У вас є ще якась інформація? – запитав я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше