Частина 2. Фатальне питання

Наступні два тижні було відносно спокійно. Сталося одне вбивство, але причиною його було пограбування, а не серцевий напад. Збігів з іншими моїми справами не знайшли.

Приступи вже майже не надокучали, а я себе відчував значно краще, ніж до цієї пригоди. Залишався тиждень до завершення атестації Аврори, і я пообіцяв собі, що в п’ятницю закрию справу. Доказів у нас не було, крім моїх свідчень, а самі слова нічого не вартували. Серцеві напади, отже, серцеві напади. Втім, Александра таки шукали – за напад на офіцерів, себто на нас зі Скоттом. Ми з Авророю стали хорошою командою: виїжджали на декілька затримань, миттєво закривали дрібні справи. Мені сподобалося з нею працювати, та їй, я бачив, теж.

Понеділок почався з легкістю, яка наповнювала мене останні три тижні, тобто від часу тієї пригоди. Інколи були мігрені, але вони не тривали довго. Ми з Авророю поїхали до відділку.

Декілька годин ми працювали з паперами. Потім задзвонив телефон.

- Алекс Міллер? – пролунав голос. – Це диспетчер. Ми хвилину тому на камерах спостереження зафіксували Александра Бекера біля закинутої фабрики. Адресу надіслали вам. Викликати туди патрульних?

- Ні, не треба, далі ми самі. Дякую! – я відповів і завершив розмову. Потім сказав Аврорі: – Нашого клієнта, Александра Бекера, було помічено біля закинутої фабрики.

Я повідомив капітану, і ми вирішили діяти без спецпідрозділу, щоб не злякати злочинця і не дати йому втекти.

- Скотт, Коллінз! Готові до наступного раунду з нашим боксером? Їдемо!

Скотт на мене глянув промовистим поглядом, який точно не свідчив про готовність, однак розплати він усе ж прагнув.

- Можна мені з вами? – мене зупинила Аврора.

- Через тиждень буде можна, а зараз будь тут і чекай нас, – відповів я.

- Але я допоможу.

- Чекай! – повторив я на прощання, і ми вирушили.

Стріляти, коли побачите ціль, бажано по ногах. Не дайте йому навести на вас пістолет. Щойно побачите його, стріляйте, він дуже небезпечний, – проінструктував я хлопців.

- Та ми і так знаємо, – усміхнувся Скотт, розминаючи руку.

Ми приїхали і вирушили прочісувати фабрику.

- Ідемо, тільки тихо, не створюйте зайвого шуму, – прошепотів я.

Десять хвилин ми бродили безцільно й нікого не знайшли. Об’єднались.

- Міллер, тут нікого немає, – сказав Коллінз.

Рація:

- Це Аврора. Я переглянула карту старої фабрики, там ще є підвальне приміщення. На карті воно з півночі.

- Дякую, Авроро.

Ми вирушили туди і знайшли вхід.

- Ненавиджу підвали, – вирішив поділитися Скотт.

- Я перший. Не створюйте шуму, – сказав я.

Підвал був досить великим, і нам довелося знову розділитись. Я йшов і світив ліхтариком. Навкруги пищали пацюки і де-не-де квакали жаби. Після п’яти хвилин блукань я помітив мерехтіння вдалині, тож вимкнув ліхтарик і тихо попростував туди.

Заходячи за блоки, я відчув на руках сильний удар якоюсь трубою. Пістолет вилетів, а мені в обличчя вже летів сталевий кулак екзоскелета. Дивно, та час ніби почав повільніше йти, або ж це я пришвидшено бачив картинку. Я хутко зреагував, ухилився, зловив злочинця за руку і кинув до стіни. Я зробив це з легкістю, хоча він важив не менше 180 фунтів. Він одразу звівся і пішов мені назустріч. Другою рукою дістав ніж, і почалась бійка.

Бився він досить уміло і був до біса витривалим. Я тримався, але пропустив удар, і він сталевим кулаком штовхнув мене в ділянку серця. Мене відкинуло до стіни, серце почало калатати пришвидшено. Не знаю, чи це приступ почався знову, чи прилив адреналіну. Я почув хруст ребра, звівся і почав наступ. Він наніс мені кілька ударів, які я намагався блокувати, але знову заболіла голова і затуманилося в очах. І тут він засадив мені в ногу ніж. З’ясувалося, що це страх як боляче!

Я витягнув із себе ніж і сильним ударом кулака штовхнув його в плече. Його добряче відкинуло аж до стіни. «Овва! Оце так удар. Звідки я так можу?» – промайнуло в моїй голові. Пробуючи звестися, він різко дістав пістолет і почав стріляти. Від двох пострілів я вдало ухилився, але від третього не встиг, і той задів руку. Я швидко підбіг до суперника і, впевнений у своїх силах і побаченому, різким рухом вибив пістолет з його рук і зірвав екзоскелет. Серце стало ще швидше калатати. Я наніс йому ще декілька ударів, значно слабших, щоб він заспокоївся, і приставив ніж до його шиї. Мене розривало від люті.

- Де бластер?

- Його тут нема! Кхе-кхе… Ти спізнився!

- На кого ти працюєш? – запитав я.

- На се… себе…

- Брешеш! Ти не міг би провернути це сам!

Я почав тиснути на його рану на плечі.

- Алексе, ти де? – здалеку лунали голоси хлопців.

Він почав кричати, я почав ще сильніше тиснути. Мені здавалося, що під моїм тиском уже ламаються кістки. Звідки в мене така сила?..

- Зізнавайся, на кого працюєш!

- Якщо я скажу, то я труп.

- Кажи, я гарантую тобі безпеку! Я перший до нього доберуся.

- Ні! Боляче!

- Як хочеш!

Я натиснув на рану з подвоєною силою. Він уже кричав у повен голос. Потім я зловив його за інше плече.

- Добре… Добре… Я скажу. Це Джонс Вебер, директор компанії “Нейротехнолоджі”. Він мене замовив.

- Навіщо він інсценував пограбування? Кажи!

- Він… Та він мене вб’є після цього. Він хотів, щоб я протестував його бластер на людях. Подзвонив і запропонував за це сто тисяч доларів. Мінічип активував бластер, а руку я викрав тільки для того, щоб усе це скидалося на пограбування. Вебер дав мені пристрій, що міг швидко зробити отвір у стіні. Це їхній новий винахід. А також я отримав пістолет із кулями, що розплавляються в польоті. Він же повідомив мені час перезавантаження системи і детально проінструктував, як міняти конфігурації бластера. Він не знав, які налаштування хвиль треба вибрати для людини. За його словами, ці хвилі мали наділяти надлюдською силою. Він сказав, щоб я ходив по місту і використовував його на людях. І все. В лабораторії експерименти проводити не було можливо, бо вже перший піддослідний помер. Тоді це списали на серцевий напад. А ти, як сам бачиш, вдалий експеримент.