Частина 3. Падіння з Олімпу

Від’їхавши від них, я вирішив усе-таки перемотати бинтом ногу. Дістав аптечку, промив рану водою з пляшки, залив йодом (пече, як чорт), забинтував ногу і поріз на руці, де пролетіла куля. Більше ніде ран наче не було, хіба що зламане ребро нило. Також я попив і вмився, щоб виглядати більш-менш нормально, і перевдягнувся в поліцейську форму, яку я майже не ношу, але із собою про всяк випадок завжди маю. От, власне, такий випадок.

Я поїхав.

Хоч би встигнути! Я під’їжджав до будівлі компанії.

Вийшов з машини й попрямував до входу в будівлю. Сподіваюсь, він ще не знає, що знаємо ми, і не злякається одного копа та не втече.

- Директор у себе? – привітно усміхаючись, я запитав дівчину в приймальні.

- У вас запис?

- Я з поліції. У мене є запитання.

- Хвилинку, я повідомлю йому про вас, – дівчина почала набирати шефа.

- А зробімо йому сюрприз? – усміхаючись дівчині, я запропонував.

- Вибачте, сер, але я мушу повідомити про візит.

Викривати себе чи ні? Як викрию, він точно дізнається, що я прийшов за ним.

- Ну гаразд… – я погодився.

- Шефе, тут до вас офіцер поліції…

- Детектив, детектив Алекс Міллер. У мене є ще декілька запитань, – перебив я її.

І вона повідомила.

- Добре, нехай зайде, – пролунав голос із трубки.

Стоп, чому я щойно так чітко почув це?

- Він може вас прийняти, прохо…

- Я чув, – перебив я дівчину і попрямував до ліфта.

Двадцятий поверх. Двері відчинились.

Я зайшов у коридор і почав шукати його кабінет. Увійшов. Директор стояв біля вікна і пив щось, розмовляючи по телефону.

- Сер, вертоліт буде через п’ятнадцять хвилин.

- Добре! – він поклав слухавку.

Знову дивовижно, що я це розчув.

- О, детективе, вітаю! Ви щось хотіли? – усміхаючись, глянув на мене Джонс Вебер. – Ви у формі. Привід якийсь особливий, святкуєте щось?

- О так, є привід, – заходячи в кабінет і повільно наближаючись до нього, відповів я.

Я витягнув різким рухом пістолет і націлився на нього, та він навіть не здивувався.

- Ви заарештовані за підозрою в змові і вбивстві людей. Руки на стіл, – сказав я, зачитуючи йому права.

- Змова? Вбивство? Детективе, про що ви? – здивовано глянув на мене директор.

- Мені все відомо. Александр Бекер розповів нам усе про вашу аферу! Про ваші експерименти на людях… На мені… І я вже навіть бачу речовий доказ – бластер у вас на столі.

- Гм… І коли ж ви знайшли Александра? – вже серйозно глянув на мене директор.

- Сьогодні. Він вас здав!

- Ну не ідіот? Я ж казав йому поїхати з міста, залягти на дно. Треба було його таки вбити попри наші домовленості. Та навіть так ви навряд чи доведете щось. Для громадськості і ЗМІ люди померли від серцевого нападу, – він показав на бластер на столі. – Добре, детективе, я пропоную сто тисяч доларів за ваше мовчання. Я вас відключу, щоб не було підозр, а сам піду.

- Ні! – я тримав пістолет на прицілі. І звів курок. – Здавайтеся!

- Детективе, я ж не чиню опору. Невже ви вистрелите в беззбройну людину? Ми просто розмовляємо. Добре, двісті тисяч! Ні? Подумайте, ви за все життя стільки не заробите. Почнете все спочатку десь на власному острові. Ні? Ви впевнені? А можливо, приєднаєтесь до мене? Ми могли б багато чого досягнути в команді. До речі, як вам оновлення тіла?

- Що… Що ви зі мною зробили?..

- Правда, цікаво?.. Та нічого страшного, просто випромінення вплинуло на ваш мозок і покращило вас у всьому. Іншими словами, зробило вас надлюдиною у своїх фізичних можливостях. Ха-ха-ха. Я можу вас вдосконалити, зробити ще кращим, ідеальним, а можливо, й безсмертним. Йдемо зі мною. Детективе, у вас три варіанти: ви виходите із цього кабінету або дуже багатим, або разом зі мною, або вперед ногами.

- Мої етичні позиції не дозволяють мені брати участь у створенні особливої касти надлюдей. Це не морально. Руки на стіл! Швидко! – закричав я, наближаючись.

- А ви хто, детективе? Ви ж надлюдина, і з часом ставатимете тільки сильнішим! Це ж не морально. То давайте! Вбийте себе! Помріть! Ні? Дозвольте мені вам допомогти.

Він різко замахнувся і шпурнув у мене склянкою з віскі. Склянка вибила з рук пістолет, а віскі потрапило в очі. До чого ж прицільно кинув. Почалась бійка, я блокував його удари, але він бив швидко, наче блискавка, а я не встигав відбиватися, не те що завдавати удари у відповідь. Він пришвидшив темп.

- Детективе, я думав, ви набагато сильніший. Про двісті тисяч можете забути і про поїздку зі мною теж, – промовив він.

Я почав наступати, пропускаючи удар за ударом, він засадив по ребру, я відчув тріщину, він теж її відчув і сконцентрував удари на грудях. Я повільно відступав, він наніс декілька ударів у голову, ніби молотком, потім зловив мене і жбурнув об стіну.

- Детективе, ви ж мені не рівня! – він мовив, підходячи до мене і розмахуючись ногою.

Удари були сильні. Я почув хруст ще одного зламаного ребра, удар у голову відключив мене на декілька секунд, а директор щось і далі говорив, а потім схопив алебарду, що лежала біля макета лицаря, якого я собою розбив, і почав підступатися до мене.

Він набагато швидший та сильніший за мене, і навіть з моїм оновленим тілом я не зможу його перемогти. Єдиний варіант – це пістолет. Я почав зводитись і намагався підібратися до зброї, та директор ривком наблизився до мене й поклав свою ногу мені на голову. Він почав тиснути, прицілюючись алебардою в шию.

- Детективе-детективе, шкода, що ти був таким необачним, щоб не погодитися на мою пропозицію одразу. Ха-ха-ха. Ну що ж, мій невдалий досліде, пізно вже, тепер будеш безголовим вершником, – він, посміхаючись, замахнувся.

Я відключався від болю.

Раптом двері відчинились і стали лунати постріли. Мій суперник почав хутко відходити й дуже вдало ухилятися від куль, а я намагався розгледіти, хто стріляє. Аврора! Від більшості куль він ухилився, та все ж декілька, здається зловив. Та от він наблизився до неї й, схопивши за горло, жбурнув її до стіни. Вона впала непритомна. Він наче не відчув куль, що в нього прилетіли.