Наодинці з ошуканкою

6. На манежі

Кобила Зося, яку дали Лії, виявилася спокійною і невеликою. Як пояснив інструктор з кінного клубу, вона належала до української верхової породи, була добре навченою, але вже старенькою, тож на манежі не дуже гарцюватиме. Кобила була коричневою, мала гриву того ж кольору і білу відмітину між очей.

А от Сергіїв Метеор виявився вороним фризьким жеребцем. Лія аж розстулила рота, коли побачила цього коня. Високий, довгоногий, з густою пишною гривою, чорний, аж лискучий. У її уявленні приблизно на таких скакунах гарцювали середньовічні лицарі на турнірах. 

Вони вели осідланих коней на манеж, і Лія починала тривожитися. Сергій так і не поділився жодними подробицями, не пояснив, що і як має відбуватись. Навмисне ускладнює їй завдання, щоб відігратися? Але ж у його інтересах, щоб все вийшло! Вже хотіла сипнути обуренням, та вони якраз дійшли до критого манежу. Звідтіля виходила якась жінка, ведучи за вуздечку коренасту білу кобилу.

Прямокутний манеж метрів п'ятдесят завдовжки виявився порожнім — будень, та ще й карантин. По центру стояли стовпчики, перекладини та інші пристосування для тренувань коней.

— То що ми робимо? — спитала Лія.

— Для початку їздимо верхи.

Сергій повів свого коня у лівий кут манежу і прив'язав там до якогось патика, а тоді повернувся до Лії.

— Ти познайомиш мене з тим чоловіком чи як? — продовжила вона допит. 

— Ні, він не повинен знати, що ти взагалі маєш до мене якийсь стосунок.

— Чому? 

— У нас попереду ще може бути багато зустрічей. Підозріло буде, якщо щоразу поруч зі мною бачитимуть іншу дівчину. 

— Я можу бути завжди в одному образі.

— Це не краще. Поповзуть чутки про роман, чого мені не треба.

Вона глибоко вдихнула і спробувала спитати якомога спокійніше:

— Тоді як все має бути?

Здавалося, Сергій не квапився пояснювати. Натомість заговорив про інше:

— Спочатку покажу, як сісти на коня. Відпусти вже вуздечку. Тримай повід у лівій руці і поклади руку сюди.

Він легко плеснув долонею по холці коня прямо біля передньої луки сідла і місця, де починалася грива. Лія зітхнула, але нічого не сказала, мовчки виконала інструкцію.

— Одночасно цією ж рукою прихопи пасмо гриви. Правою рукою притримай стремено і постав у нього ліву ногу.

Вона знову повторила все і скоса глянула на Сергія.

— Тепер правою рукою тримайся за задню луку сідла, відштовхуйся правою ногою, випрям її і перекинь через круп, так щоб піднятися у сідло.

— Можна людською мовою? Що таке лука і круп? — не витримала.

Замість того, щоб пояснити, він став позаду, поклав її руку на задній вигин сідла, а тоді… З несподіванки Лія зойкнула, коли відчула його долоні на своїх стегнах, і зрозуміла, що підіймається вгору. Ще обурилася б від такого облапування, але на часі були нагальніші завдання. Побілілими пальцями вона вчепилась у сідло і перекинула ногу через кобилу, одразу знайшовши друге стремено.

— Ух! — не стримала вигуку, коли зрозуміла, що вже у сідлі.

— Візьми повідок двома руками, — продовжив командувати Сергій.

Лія затисла повід у кулак, і йому довелося взяти її руку у свою, щоб показати, як тримати правильно. Врешті він оглянув стремена, переконавшись, що вони не задовгі й не закороткі для її ніг, поправив її стопи у стременах. 

У цьому всьому інструктажі Лію тішило єдине — вперше Сергій говорив з нею спокійно, терпляче, не погрожував, не злився і не намагався вколоти. Доки перебував у своїй стихії, виявляється, його цілком можна було терпіти.

— Щільно притули шенкель до живота кобили. Це ось ця частина ноги від коліна до щиколотки, але не тисни надто сильно.

— А як поганяти? Ти не даси мені якогось хлиста?

— Це тобі не знадобиться. Якщо кобила зупиниться, зробиш отак.

Сергій взяв її за щиколотку і трішки відвів ногу, а тоді легко вдарив нею по тулубу кобили. Зося одразу рушила з місця, але він притримав за вуздечку. Додав:

— Просто сиди рівно у сідлі, тримай повід розслабленим і нічого не роби. Кобила навчена, ходитиме собі по периметру.

У неї залишався ще мільйон запитань, але поставити їх не встигла. Сергій знову взявся за вуздечку на морді кобили і повів її до бортика. Лія відчула, як заходили під нею м'язи тварини, і зосередилася на тому, щоб зберегти рівновагу. З голови зовсім вилетіло те, для чого вона тут.

— Він повинен з'явитися от-от, — нарешті Сергій перейшов до справи. — Я обмовлюся з ним кількома словами, а ти поки що катайся по периметру. Вигадаєш щось, щоб заговорити, коли він теж почне намотувати кола. Але навіть не смій подавати вигляд, що знаєш мене.

— Але як я повинна… Я ж… 

— Твій клопіт. Гадаю, у тебе були й важчі завдання.

— Для чого тобі було удвох їхати? Відправив би мене до нього, і…

— Я не спущу з тебе очей.

— А якщо не лише я його, а й він мене впізнає по голосу?

— Впевнений, у твоєму арсеналі знайдуться якісь фішки, щоб цього не сталося.

Ну от, просто чудово. Посадив на коня, і роби, що хочеш! Лія зло зиркнула на Сергія, але він і не помітив цього, просто відпустив вуздечку, й кобила спокійнісінько пішла собі вздовж стіни.

Страшно їй не було. Швидше складно. Така собі перевірка на багатозадачність. Триматися у сідлі, думати, про що заговорити з можливим замовником, тренуватися, щоб трішки "замаскувати" своє мовлення, і ще й при цьому подумки проклинати Сергія на чім світ стоїть. Останнє приносило найбільше задоволення.

Добре, що Зося не гарцювала і пленталася зі швидкістю менеджера середньої ланки, який іде на остогидлу роботу. Здається, кобилі, як і Лії, не хотілося тут бути.

Сергій нарешті взявся за власного коня. Метеор був норовливим створінням і, на відміну від Зосі, тупати на місці не любив. Тож щойно господар осідлав його, жеребець рушив з місця, не чекаючи команди.

Однак проїхати далеко не встиг, заледве зробив кілька кроків, як відчинилася брама для виїзду на манеж.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше