Глава 16 "Він"

Софія

До приїзду Лії нічого не змінилося. Точніше, змінилося: горло болить ще більше, а тіло почало морозити. Сиджу під ковдрами й ледь не вию від несправедливості. Дівчата дуже засмутилися. Лія одразу помчала до аптеки, а Лера взялася варити мені суп. У такі моменти аж плакати хочеться від турботи. Вони у мене найкращі.

— Так, — влітає до кімнати Лія. — Я все купила. Ось, — починає викладати на тумбочку противірусні препарати, сироп та вітаміни. — Має допомогти, але гулянку ми скасовуємо.

— Ні. Тільки не це! — починаю протестувати, бо зовсім не згодна з таким розкладом. Вони не мають страждати через мою хворобу.

— Навіть розмови не може бути, — категорично заявляє дівчина, зупиняючи мене піднятою догори долонею.

— Про що мова? — заходить Лера.

— Про клуб, — хриплю, сідаючи й обпираючись на спинку ліжка. — Я не хочу, щоб ви відмовлялися від святкування. Ніхто не винен, що я без мізків. Ідіть відпочивайте, а наступного разу ми точно сходимо втрьох. Мені буде ще гірше, якщо ви через мене відмовитесь.

— Тобі потрібно вести перемовини. Знаєш як змусити слухатись, — бурчить Лія, сідаючи біля мене на ліжко. Прикладає долоню до мого чола, виглядає дуже зосередженою. — Температури в неї немає, — робить висновок, а я усміхаюсь.

— Ви так піклуєтесь, наче я маленька.

— А як ти думала? — підходить Лера. — Ми хвилюємось.

— Дякую, дівчатка. Я зможу подбати про себе. До того ж зараз ми поїмо ту смакоту, що пахне на весь гуртожиток, і я лежатиму.

— Ну, добре. Ми підемо, але якщо ти точно лежатимеш і виконуватимеш всі вказівки, — робить висновок Лія й підводиться. — Куховарко, де наш суп? — ставить руки в боки, викликаючи сміх Лери.

— Суп готовий, але він більше схожий на кашу, бо я поклала багато рису.

— Неси, що маєш. Я слона зараз готова з’їсти.

Після обіду і ліків я засинаю, а коли прокидаюсь, дівчата збираються до клубу. Тихенько, як мишки, одягаються та роблять макіяж. Підіймаюся та йду у душ. У голові гуде після денного сну. Зазвичай я не сплю вдень, бо потім завжди болить голова. Приймаю душ та плетуся до кімнати. Дівчата підуть, а я ляжу спати. Терпіти не можу такий стан. Як сонна муха.

— Соню, я тобі зробила чай з малини, — говорить Лера, коли заходжу до кімнати.

— Дякую, люба, — беру чашку й сідаю на ліжко.

— Ти в цій піжамі така мила, — каже Лія, сідаючи поряд. — Точно не ображаєшся?

— Ні. Наполягаю, щоб ви гарно погуляли й за мене.

— Добре, — підводиться дівчина, — ми готові.

— Які ви гарні! — дивлюсь на них й не можу стримати усмішку. Обидві одягнули сукні. У Лії чорна,  до коліна, з довгими рукавами, а у Лери темно-синя з рукавами з сіточки й трохи коротша. Волосся обидві розпустили. Такі дорослі й зовсім не схожі на студенток коледжу. Швидше на ділових леді.

— Не забудь випити ліки на ніч, — нагадує Лія.

— І малиновий чай, — підтримує Лерка.

— Не забуду, — киваю усміхаючись.

— Ох і голос у тебе, — сміється Лія.

— Ми й за тебе поспіваємо. Якщо чутимеш гучне виття, то ми з Лією співаємо тобі пісню, — смішить Лера.

Дівчата одягаються й вирушають на святкування Нового року і останнього семестру нашого навчання. Лягаю і заплющую очі. На вечір, схоже, піднялася температура від запаленого горла. Заснути не виходить, бо сон я вже перебила. Підводжусь й беру льодяник від болю в горлі. Чим би таким зайнятись? Читати не хочу, бо болять очі. Якщо завтра не стане краще, доведеться телефонувати батькам та їхати додому. Не буду ж я хворіти тут і наражати дівчат на небезпеку.

Ввечері гуртожиток схожий на вулик. Навіть відео на телефоні не перекриває галас, що утворився на кухні. Студенти з’їхались і діляться своїми пригодами протягом канікул. Мені навіть сюди чутно голос Маринки та її дивний сміх, наче зараз лопне.

У нас не виникло симпатії одна до одної з самого початку. Вона надто зверхньо себе поводила і ставила себе чомусь вище за інших. Навіть Лія жодного разу не дозволяла собі такої поведінки, хоч насправді має набагато вищий статус, ніж Марина.

Коли ми минулого року жили з Лерою удвох, вона аж отрутою стікала, бо в них було троє дівчат у кімнаті, а під кінець навчального року підселили ще одну, яка не вжилась з іншими. Воно й не дивно, адже у них трохи більша кімната. А ще їй страшенно муляє балкон у нашій кімнаті, бо через нього набагато зручніше затягнути до себе кавалера. Взагалі, у мене таке відчуття, що вона тільки й живе у гуртожитку, щоб знайти собі хлопця і вискочити за нього заміж. Навіть дівчата з її кімнати про це говорять.

Через деякий час на кухні затихає, виходжу й ставлю чайник. Поки він закипає, роблю бутерброд з ковбасою й кладу до чашки малинове варення. Добре, що Лера його привезла. Ставлю чашку на тумбочку та вмикаю ноутбук. З таким настроєм тільки дивитися якісь романтичні фільми про велике кохання. Шукаю щось, що зачепить душу й виведе на емоції.

Жую бутерброд і згадую про Сашу. Як же шкода, що я захворіла. Так хочеться зателефонувати, але з моїм голосом краще почекати одужання. До того ж він також не телефонує, значить, зайнятий. А може, давно передумав зі мною зустрічатися. Я нічого про нього не знаю, тому не можу здогадуватись, що у нього на думці. Беру чашку й роблю ковток. В цей час двері різко відчиняються, на порозі з’являється чоловік. Я смикаюся та ледь втримую рівновагу, щоб не розлити на себе чай.

Чоловік у діловому костюмі й накинутому зверху пальті, робить крок вперед, обводить поглядом кімнату. Його темні очі зупиняються на мені. Він дивиться на мене, а я на нього. Не знаю, до кого він прийшов, але точно помилився кімнатою. Такі чоловіки не можуть ходити до студенток.

— Лія в цій кімнаті живе? — запитує він, а мене наче струмом пронизує. Голос… Боже… Не може бути. Це голос Олександра. Я впевнена на сто відсотків. У голові наче вибухає бомба.

— Так, – хриплю, сидячи під ковдрою й з ноутбуком на колінах.