Глава 26 "Рахувати години"

Софія

— Що вирішила з практикою? — питає Лія, снідаючи. Якщо, звісно, каву можна назвати сніданком.

— Ну, ми з Сашею поговорили…

— О, ні. Не потрібно з таким виразом обличчя розповідати мені, про що ви там говорили, — на останньому слові показує пальцями лапки. — Я чула, як ти прийшла. Світло можна було не вмикати, твої очі світять не гірше за лампочки.

— Гострий язик — це у вас сімейне, — буркаю й виходжу мити чашки.

— Ну, і? — складає руки перед собою, коли повертаюсь.

— Поговорю з мамою і скажу, що проходитиму практику з тобою.

— Чудово. Мені буде не так самотньо. Якщо вже на те пішло, що думаєш робити, коли вона закінчиться? Наскільки серйозні у вас стосунки? Ти впевнена у його намірах?

— Впевнена. Знаєш, я просто серцем відчуваю, що теж подобаюсь йому. Ну, і його слова теж мають велике значення.

— Ніколи не думала, що так скажу, — хмикає дівчина, — але, схоже, я помилилася щодо нього. Тобто щодо ваших стосунків.

— Не знаю, як буде далі, але боюсь його втратити. Не можу це пояснити, але поряд з Сашею я відчуваю себе такою…. Такою вільною, щасливою, повітряною…

— Тобі вісімнадцять. В такому віці дівчата й мають себе так почувати, — бубонить подруга й зачиняє за нами двері кімнати.

— Угу, але то інше. Навіть вірші писати тягне, — зізнаюсь, спускаючись за нею по сходах.

— Ти краще задачі свої вирішуй, і мені підкажеш на практиці.

— Підемо до Назара, він допоможе.

— Я теж вчора говорила з Олександром. Повідомила про своє рішення, а він навіть здивувався. Думав, що я не прислухаюсь до нього. Та поїздку ми відклади. Спочатку я працюватиму на фірмі, щоб хоча б мати уявлення, з чим маю справу, а через рік поїду на курси.

— Для мене це чудова новина. Не хочу так надовго тебе втрачати.

— Тому в мене тут визріла одна цікава ідейка. Хочу внести свою долю у розвиток фірми й заткнути роти деяким працівникам.

— Тобто? — не розумію, про що вона.

— Підеш працювати до нас?

— Тобто працювати?

— Тобто? Тобто? — вимкни свою платівку здивованої овечки. — Чи тебе вже покликав братик? — уважно дивиться на мене, примруживши очі.

— Ні. Яке покликав, Ліє? Взагалі, того? — кручу пальцем біля скроні. Виходимо надвір, прямуємо до будівлі коледжу. Нарешті, сьогодні гарна погода: визирнуло сонце й обіцяє по-справжньому весняний день.

— Тоді, вирішили. Підеш працювати до мене. Сама подумай, тобі цей досвід зайвим не буде. Потрібно одразу йти за спеціальністю, поки нічого не забули. Можна піти навчатися заочно, якщо маєш бажання.

— Я ще не вирішила з навчанням, — буркаю, спантеличена її пропозицією. — Хочеш мести своєю мітлою, коли прийдеш на місце керівника?

— Ну, до місця керівника мені ще довго. І що це за вираз такий? Не мітлою, а квітковим віничком, — обурюється, викликаючи у мене сміх.

— Я справді не знаю, що робити. На початку другого курсу все було чітко й зрозуміло. Я збиралася закінчити коледж, винайняти квартиру і знайти роботу. Тоді не було цього почуття, — торкаюся грудей. — А зараз все так заплуталось. У будь-якому випадку, я лишусь у Дніпрі й завтра піду на співбесіду до Назара на роботу. А далі… Далі цілковита невідомість. А ще, я не їду додому на вихідні, бо ми домовились кудись сходити з Сашею.

— Пропала моя подруга, — буркає дівчина й відчиняє двері, пропускаючи мене першою. — А знаєш, — озивається за спиною, — це, мабуть, мрія кожної дівчини: ось так закохатися у чоловіка. Якось раніше я не думала про це, бо знала, що в мене попереду ще купа всього. Навчання, поїздка, керівництво компанією. До кохання думки не доходили. А зараз розумію, що також хочу мати таку щасливу й закохану усмішку, як у тебе.

— Гадаю, про кохання говорити ще зарано, мені б зрозуміти, які у нього думки, — ніяково себе почуваю, бо Лія мене наскрізь бачить.

— От і не говори. По тобі й так все прекрасно видно, — хмикає й звертає у потрібну аудиторію.

Поспішаю до своєї групи, і саме вчасно, бо дзвенить дзвінок на першу пару.
Тепер я розумію слова, що кохання заважає вчитися. Не те почуття, яке в мене було до однокласника, а те, яке оселилося у серці зараз. Як я не намагалася вдаватися у сенс слів викладача, слова, наче спеціально, пролітали повз мене. Аж зло бере. Тепер доведеться кожен конспект перечитувати вдома, щоб розібратися у темі. Як же хочеться якомога швидше закінчити навчання. І гадаю, варто поговорити з Сашею про пропозицію Лії. Я не проти працювати в них, але краще все ж порадитись.

Після занять телефоную мамі й повідомляю, що знайшла роботу у взуттєвому магазині й не приїду на вихідні. Але маму таке не влаштовує, тому обіцяю приїхати у неділю. Заодно вирішую не говорити телефоном про практику, краще це зробити, коли приїду. Хтозна, як вона відреагує і які аргументи доведеться наводити. Єдине, в чому впевнена на сто відсотків — більше нічого так не хочу, як цілих два тижні провести поряд з ним. Бачити його кожного дня… Та це ж просто мрія!

Лія знову кудись поїхала після занять, а я починаю рахувати години до суботи та нашої зустрічі. Щоправда, Саша не сказав — вдень це буде чи ввечері. Я готова хоч з самого ранку, лише б скоріше його побачити. До самого вечора сиджу над конспектами, бо поставила собі ціль гарно скласти іспити й прикласти максимум зусиль для цього. Коли дзвонить Саша, аж підстрибую на ліжку від радості.

— Алло, — видихаю й щасливо усміхаюсь.

— Привіт, маленька, — його голос перевертає все всередині. Одразу починають палати губи, як згадка про наші поцілунки.

— Привіт. Не думала, що ти зателефонуєш.

— Чому? — дивується чоловік.

— Ну, ти завжди зайнятий.

— Софіє, для тебе час у мене завжди знайдеться, — перериває моє бубніння. — Чим займаєшся?

— Читаю конспекти, — зітхаю, а він сміється. — А ти?

— Я ще на фірмі. Перегляну необхідні документи й поїду додому.

— Так пізно? — віднімаю телефон від вуха, годинник показує восьму вечора.