Глава 27 "Розбиті надії"

Софія

Зранку знервованість дає про себе знати. По-перше, сьогодні зустріч з Сашею і наш спільний вечір разом. Це викликає приємне хвилювання всередині. По-друге, є невеликий страх перед роботою. Прокидаюсь навіть раніше за будильник і довго лежу у ліжку, вгадуючи, як пройде цей день. Потім п’ю каву з бутербродом і збираюсь до магазину. Через те, що у них форма, Аліна мене попросила одягнути темні штани й футболку. У приміщенні тепло, тому кофти від форми майже ніхто не носить.

На місце приїжджаю на п’ятнадцять хвилин раніше. Аліна говорила, що графік можна буде зробити таким, щоб працювати після занять, а у вихідні виходити зранку. Мене влаштовує така умова. Заходжу разом з усіма, залишаю у підсобці речі й виходжу в зал. Трохи нервую, але руки не трясуться. Мабуть, через те, що на вечір маю заняття набагато важливіше за роботу. Телефони можна носити з собою, що неабияк тішить. Не хотілося б мені пропустити дзвінок від Саші.

За дві години робочого часу Аліна розповіла мені усе, що має знати продавець. Просто ціла валіза знань про взуття, способи догляду за шкірою та пошук по розмірах у підсобці. Я навіть допомогла одній жіночці обрати туфлі й сама спромоглася знайти модель та потрібний розмір. Мені навіть сподобався ритм, у якому працювалося. Всі привітні та готові допомогти. Аліна уважно стежить за мною, але дозволяє самостійно підходити до покупців.

— Ну, що, як працюється? — чую ззаду знайомий голос.

— О, Назаре! Ти сьогодні працюєш? — усміхаюсь хлопцю.

— Ага. Вийшов на підміну. Ну як? Не ображають?

— Гадаєш, мене так легко образити? Мені навіть подобається, думала, що буде важче працювати з людьми.

— Ну, це тільки початок. Покупці бувають різні. Але магазин хороший, тому потрібно догоджати. Якщо влаштуєшся на повний робочий день і станеш у стабільний графік, можна досить гарно заробляти.

— Спробую, а там подивлюсь, — усміхаюсь, бо справді рада його тут бачити.

Наступні дві години минають набагато веселіше, бо Назар в кожну розповідь додає жарти. Покупців і справді багато, всі щось дивляться, приміряють та купують. Не скажу, що в захваті цілий день провести на ногах, але це не найстрашніше. Страшно те, що вже майже обід, а від Саші жодної звістки. Навіть Назар звернув увагу, що я засмучена. Та я списала це на нервозність через нову роботу.

На обід хлопець купив нам каву та булочки. Ми випили її у підсобному приміщенні, постійно розмовляючи. З ним весело та цікаво. Мені подобається, що можна на деякий час забути про свої хвилювання за приємною розмовою. Шкода тільки, що додому добиратися будемо не разом. Мені лишилося побути тут три години, а Назар працюватиме до самого вечора.

Після обіду деякі працівники пішли, і стало трохи тяжче, але після другої години, потік покупців суттєво зменшився. Цікаво було спостерігати за всім і знайомитись з усіма правилами магазину. Хоча, Аліна оголосила лише одне правило, якого потрібно дотримуватися — широка усмішка, навіть до найвередливішого покупця.

— Котику, ти тільки подивись, яка краса! — чую над собою жіночий голос і смикаюсь. Сама винна, задумалась про особисте. Ще й жінка надто сильно вигукнула. — Саме це мені й потрібно, — задоволено усміхається й бере з полички туфлі на нереально високих підборах.

Я ще зранку звернула на них увагу і подумала, що це єдине взуття, яке б я ніколи не взула. Хоча ціна в них, як моя стипендія за два роки. Мені не дуже хочеться до неї підходити, та поблизу немає інших продавців. Вона озирається й шукає свого супутника, який, схоже, не поспішає підходити, бо поряд нікого немає. Стримуюсь, щоб не розсміятись, так кумедно вона виглядає.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — питаю люб’язно й усміхаюсь. Жінка висока та струнка. З довгим темним волоссям, але трохи рідким. Воно не надто гарно лежить на її плечах. Губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, а темні очі дивляться трохи зі зневагою. Та для мене це не проблема, бо протягом дня бачила багато різних покупців. І в кожного свій характер та свої запитання.

— Мені потрібні такі, тридцять дев’ятого розміру.

— Одну хвилинку, я подивлюся, — говорю спокійно, дивлюсь код та йду до складу.

До закінчення роботи лишається пів години. Якщо зараз нормально впораюсь, зможу собою пишатись, що в перший же день продала три пари взуття і навіть оці ходулі, які шукаю для жінки.

— Котику, як добре, що ми сьогодні проводимо час разом, — говорить жінка, коли виходжу. Вона стоїть спиною до мене, точніше, не стоїть, а висить на шиї у чоловіка. Незручно роздивлятись, тому швидко відводжу погляд. — Все тобі не вистачає часу за своїм бізнесом.

— Ти не могла б швидше, у мене ще багато справ сьогодні, — говорить чоловік, і моє серце робить гучний удар. На мить аж боляче стає вдихнути. Підіймаю очі й не можу поворухнутися. Саша…

Стою не в змозі зрушити з місця. Жінка розвертається до мене, тягнеться до коробки зі взуттям, а я просто притискаю її до себе й дивлюсь на її супутника. Він щось читає в телефоні, не звертаючи на нас увагу.

— То, може, вже віддайте! — роздратовано каже жінка, вириваючи з моїх рук коробку. На її голосний вигук він розвертається й дивиться прямісінько на мене. В очах безмежний подив, навіть шок.

— Що ти тут робиш? — питає здивовано й підходить ближче.

— Я… — відступаю на крок, відчуваючи себе повною дурепою.

— Котику, це те, що я хотіла. Тільки подивись, — починає демонструвати свої ніжки, але Саша дивиться на мене. Я забула, як дихати, у грудях пече від розуміння, що все це означає. — Дякую за подарунок, — не звертаючи ні на кого уваги, налітає на нього з обіймами. Побачивши це, відмираю й пробігаюся очима по залу. Мій переляканий погляд помічає Назар і поспішає в наш бік.

— Все добре? — кладе руку на моє плече й трохи стискає. Просто хитаю головою, і він одразу розуміє.

— Я тут закінчу, можеш вийти.

— Софіє, — чую голос, який краще б не чула.