Глава 3 "Обіцянка"

Софія

— А давайте заспіваємо, — весело пропонує Лера, коли Назаром відкорковується друга пляшка шампанського. Лія сміється, Назар ледь стримується, а я вперше бачу такою п’яненькою свою подругу. — Оту класну пісню. Як же ж вона… Ага! Згадала! Мамо, я закохався… — починає наспівувати, викликаючи вже загальний сміх. — Та чого ви, як дурні? У нас же свято, чи як? Зараз я знайду цю пісню, потанцюємо, — починає вбивати у пошук на телефоні. — Стоп! А як звати актора?

— Якого актора? — питає Лія. — Може виконавця?

— От же ж розумна! — кривиться Лерка й активно про щось думає. — О, Роман! Точно! Його звати роман.

— Романюк, який Роман? — вона така смішна, що ніхто не може стримати сміху.

— Романюк і Роман, — сміється дівчина. — Уявіть, що буде в мене якийсь такий симпатичний Роман, — показує нам фото виконавця, — а я буду крутити ним, як схочу.

— Угу! Ти дивись, щоб він тобою не крутив, бо знаючи твою доброту…

— Циць! Припинити розмови! Мені сьогодні весело, фу на вас всіх! — підводиться й вмикає музику. Пісня й справді гарна та весела. Але співається про кохання, яке для мене зараз таким солодким не здається. — Кому ковбаски? — відкриває холодильник й дістає на стіл перекусити.

— Вона завжди так не дружить з алкоголем? — питає Назар, витираючи сльози від сміху.

— Та я б сказала, що сьогодні вона з ним дуже навіть дружить, — усміхається Лія, спостерігаючи за діями подруги.

— Кому бутерброд? Останній раз питаю. Один, два… — починає рахувати, загибаючи пальці.

— Та роби вже всім, — відповідає за всіх Лія.

— Тільки дай я ковбасу сам поріжу, — підскакує Назар й забирає з її рук ножа.

— О, джетль… дж… джентльмен, — нарешті промовляє, а ми знов сміємось. — Сумно з вами, — голосно зітхає й бере кусок ковбаси. — Один красень на всіх, і то не наш.

— Я можу друга покликати, — пропонує хлопець, усміхаючись.

— Можу, можу, — перекривляє його. — То чому він досі не тут? Тільки от шампанське в нас скінчилося, — дивує мене до межі, своєю заявою. Та кожен святкує, як хоче, тому не маю жодних претензій до подруги. Назар виходить і повертається через хвилину.

— Зараз прибіжить. З шампанським, — додає, коли Лера збирається щось запитати.

— Який же ти милий, — смішно протягує й плескає хлопця по плечу. — Але не наш, — награно зітхає й розводить руками.

Їмо бутерброди, запиваючи їх шампанським. Ще те поєднання, я вам скажу. Але це ж гуртожиток, тут можливо все. Не вірю, що після такого шоку, який я пережила в актовому залі, так весело провела вечір разом з друзями. Героїня сьогоднішньої гулянки — Лера, розвіяла навіть мій сум.

Коли відчиняються двері, сміх припиняється. Всі дивляться на нашого нового гостя. З пакетом у руках, він дивиться на нас по черзі, а Лія демонстративно бере до рук ложку. Першою не витримую я, й вибухаю сміхом. Хлопець сам шокований й не може нічого сказати.

— А ми думаємо, чому ти так довго не несеш морозиво. Вже й рік навчальний скінчився, — протягує Лія.

— Ой, дівчата, я той… Та трохи забув куди нести, — починає вигадувати він.

— Та не хвилюйся! Сьогодні ми приймаємо шампанським і танцями, — відповідає йому Лера.

— Я щось не зрозумів, — губиться Назар. — Звідки ви знайомі?

— О, це довга історія, — говорю хлопцю, підставляючи стілець для його друга.

Потім ми згадуємо, як цей сміливець, а звати його Влад, заліз на наш балкон і рвався до Маринки. Кімната вибухає загальним сміхом, коли я розповідаю, як Лія приставила до його горла ложку й погрожувала нагукати Степанівну. Хлопець теж сміється, витираючи сльози з очей. А потім я згадую, що те відео так і не видалила. Ми дивимося ще і його, тримаючись за животи. Давно я так не веселилась. Два місяці… А зараз, поряд з цими людьми, моїми кращими друзями, відігнала всі погані думки й спогади, і просто дозволила собі розслабитись.

— Прийшов час селфі, — оголошує Лія, розблоковуючи телефон.

— О, ні. Я не хочу, — хитаю головою.

— Всі будуть. Коли ми ще зберемося всі разом і так гарно будемо вбрані?

— На твоєму дні народженні, — вставляє слово Лера.

— До речі, всіх запрошую. Так, швидко до мене всі! Буде фотосесія від Лії Волошиної.

— Не поспориш, — розводить руками Назар і, поки я не втекла, обіймає мене за талію.

Деякий час ми просто фотографуємося, весело жартуючи, потім танцюємо, п’ємо шампанське й навіть плачемо з дівчатами, що це наш останній день разом, як співмешканок. Хлопці все прекрасно розуміють, і просто підтримують наші сльози веселими коментарями. Потім приходить час пити каву й відпочити. Голова гуде від випитого шампанського, але всередині спокій і величезна подяка друзям.

— Це найкращий випускний, який тільки міг бути, — підтверджує Лера мої думки.

— Ага. Ти ж встигла у ресторані пригоститися шампанським і тут, — сміється з неї Лія.                           — А насправді мені теж було з вами всіма весело. Дякую, що прийняли у свою компанію і стали мені подругами. У той момент це було життєвою необхідністю, а зараз я впевнена на сто відсотків, що матиму підтримку від вас, що б не сталося. Ну і прийшов час поговорити, — дивує всіх після такої душевної промови.

— Про що? — цікавиться Лера.

— Про майбутнє, — відповідає їй, але дивиться чомусь на мене. По спині біжить холодок і я розумію, що не хочу чути те, що вона планує сказати. — Леро, ти повертаєшся додому? Чому?

— Е… Бо там моя сім’я, — говорить дівчина. — В мене не було планів залишатись, бо є де працювати й вдома.

— Ну, відповідь приймається. Поки що, — додає, ставши в мить серйозною. — А ти Соню? — тепер вже всі дивляться на мене. Назар коротко всміхається, я, схоже, теж розумію до чого вона хилить.

— Я теж повертаюся додому. Там моя сім’я і теж знайдеться робота.

— Це ти так всім говориш.

— Я повертаюся і крапка, Ліє, — кажу трохи грубіше, ніж хотілося.