Наосліп. Книга друга.

Глава 10 "Обід"

Софія

— Я думала, ти вже на обід пішла, — говорить Мирослава, коли заходжу до кабінету.

— Ні, була на співбесіді, — сідаю за стіл й намагаюсь заспокоїти розбурхані нерви.

— На якій? Ти ж вже працюєш тут, — дивується дівчина так само, як і я.

— Заднім числом, — буркаю, але далі розмову продовжувати не хочу. На емоціях я можу бовкнути чогось зайвого, а цього краще Мірі не чути.

— Іван Іванович, схоже, щось переплутав.

— Не знаю, — знизую плечима й вирішую не говорити, що співбесіду проводив не заступник, а сам бос. Зрозуміло ж, що він це зробив спеціально.

— Сьогодні краще нікуди не ходити, бос з самого ранку роздає догани.

— З якого приводу? — питаю зацікавлено, бо мені страшенно цікаво дізнатись яким Сашу бачать підлеглі.

— А з різних. Зоряна отримала, бо вчасно не прийшла на роботу, мене з цим пронесло, але отримала листа, що звіт нікуди не годиться. Хлопці з рекламного відділу, змушені затриматись до вечора, бо на четвер потрібно все переробити. Схоже, навіть Іван Іванович отримав, бо проводив співбесіду заднім числом.

Вона так швидко про все говорить, що я аж рота відкриваю від здивування. Оце енциклопедія. Зараз її прізвисько повністю себе виправдовує. Це ж треба, стільки інформації зібрати за половину робочого дня. Але в дечому я з нею згодна, краще не ходити нікуди, щоб знову не наштовхнутися на боса. В сумці озивається телефон, дістаю його й бачу повідомлення від Лії:

Лія: Киць, я побігла у справах. Братик записав на курси водіїв, маю сходити на перший урок.

Я: Я вже помітила, бо була у нього на співбесіді.

Лія: Що? Яка співбесіда?

Я: Твій братик всім дає розгін сьогодні, а мені влаштував співбесіду.

Лія: Говорити можеш?

Я: Ні. Тут Міра поряд.

Лія: Добре. Поговоримо ввечері. Не сиди голодна.

Я: Окей. Гарно вчися.

На обід купую булочку й вирішую випити чаю у загальній кімнаті. І, схоже, не тільки я прийняла рішення нікуди не ходити. У кімнаті повно народу, але місця вистачає. Роблю чай і, поки він вичахає, переглядаю повідомлення в телефоні. Народ зайнятий своїми справами, про роботу ніхто не говорить, молодь сидить в телефонах, Марії Петрівни та Івана Івановича серед присутніх немає. Коли двері відчиняються, не звертаю на це особливої уваги, поглинута своїми думками. Всередині досі вирують емоції. Та коли чую голос, очі автоматично звертаються до входу.

— Смачного, — говорить бос й пробігається поглядом по присутніх. — Софіє, на хвилинку, — зупиняється на мені й киває на вихід. Вибору не маю, тому, ні на кого не дивлячись, виходжу з кімнати.

— Ходімо пообідаємо, — говорить, коли зачиняю двері.

— Я вже обідаю, — відповідаю, пропалюючи поглядом підлогу.

— Чаєм? Не вигадуй, ходімо, в мене є вільний час, — намагається взяти мене за руку, але я відхиляюсь.

— Олександре Станіславовичу, краще приділіть свій час комусь іншому. Я нікуди не піду.

— Якщо ти зараз не припиниш грати ображену дівчинку і не підеш зі мною, я змушу силою.

— Якщо ти не помітив, я ніколи не граю. І в тебе немає жодного права мене до чогось змушувати. Я твоя підлегла, а не річ, — випалюю на одному подихові й нарешті дивлюсь йому у вічі. Як так можна? Жодної емоції. Просто дивиться у вічі й мовчить.

— Ти ображена, бо сама ж не схотіла вислухати. Цей дитячий вчинок зовсім не в’яжеться з образом впевненої дівчини, яку я бачу перед собою, — говорить тихо й знов простягає руку, але я відступаю, впираючись спиною в стіну.

— А що слухати? Мені краще було побачити. Очі не брешуть, а сказати можна все, що завгодно.

— Ну, добре. Дамо спокій минулому. У нас не вийшло, але це не привід зі мною не обідати. Правда ж? Ходімо, інакше я понесу тебе на руках і повір, соромно буде тобі, а не мені.

— Я не голодна, — намагаюсь ще раз відмовитись, але схоже, цю битву я програла.

— Ходімо, — протягає руку, але я своєї не подаю, лише крокую поряд.

Мовчки йдемо коридором й тишу порушують лише наші кроки. Зоряна за своєю стійкою оживляється, коли бачить нас. Другий день працюю на фірмі, а вже даю привід пускати плітки, крокуючи разом з босом в невідомому напрямку. Він відчиняє двері й пропускає мене вперед. Спускаюсь східцями й відчуваю, як трусяться ноги. Ну чому? Чому він на мене так діє?

— Сюди, авто з боку будівлі, — говорить, коли виходимо надвір. Тепер розумію, чому зранку ми не побачили його автомобіль, бо він стояв з іншого боку. Відчиняє дверцята й чекає поки сяду.

— Що бажаєш? — питає, сідаючи за кермо.

— А у мене є вибір залишитись, чи піти?

— Ні, такого вибору немає.

— Тоді байдуже. Їсти я не хочу, краще б посиділа десь на сонечку, сьогодні чудова погода, а на вихідних обіцяють дощ.

— Суші любиш?

— Так, — знизую плечима.

— В цьому ми схожі. Я теж люблю. Значить, вирішено, купуємо суші й на сонечко.

— А в тебе хіба немає важливих справ?

— Є, але наразі я там, де хочу бути, а це буває доволі рідко.

— Чому рідко? Ти ж бос, можеш собі дозволити все, що хочеш.

— Ну, з цим посперечаюся. Наразі я не можу собі дозволити те, що хочу, — дивиться на мене з усмішкою, а я відвертаюсь до вікна. Тільки не здумай йому знову повірити, Софіє. Не піддайся на цей погляд і слова, які штовхають на роздуми, що ти досі йому подобаєшся.

Саша паркує автомобіль біля ресторану японської кухні й просить почекати. Не знаю, що він задумав, але вибору не маю. Мені б подивитися в дзеркало й підправити макіяж, поки він відсутній, але сумка лишилася в офісі. Тому просто поправляю волосся. Сьогодні я підняла його нагору й заколола гарною шпилькою. Відкидаюся на спинку сидіння й заплющую очі. Що я тут роблю? Мабуть, тільки я таке можу утнути. Піти працювати на фірму, де він буде діяти на мене, як подразник. Хотіти забути й водночас обідати разом. Логіка у тебе, Софіє, зовсім погана. Не знаю скільки проходить часу, бо я за своїми роздумами не засікала. Саша повертається з пакунком, ставить його на заднє сидіння і сідає за кермо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше