Глава 11 "Підготовка"

Софія

— Він такий дивний, той інструктор, — бубнить Лія, коли п’ємо ранкову каву. Вчора вона прийшла втомленою і пізно. Після вечері завалилася спати, а зранку розбудила мене, бо прокинулася раніше будильника.

— Ти не помітила, що в тебе всі чоловіки дивні? — відповідаю, тримаючись за голову. Я, на відміну від дівчини, спати рано не лягла. Довго думала про нашу розмову з Сашею і дозволила собі трішки поплакати, щоб зняти нервову напругу. Лягла спати далеко за північ і тепер маю неприємний наслідок — головний біль.

— Що тарганчики не заспокоїлись?

— Ні, веселяться, як на дискотеці.

— У мене сьогодні купа справ. Треба все підготувати на завтра і бути готовою до будь-яких поворотів на перемовинах.

— Уявляю, як ти хвилюєшся. І Саша теж…

— Ага. Насмішила. Він через такі дрібниці не хвилюється. Ти взагалі бачила його хоч раз схвильованим?

— Ні, я не бачила. Але ми не так багато часу спілкувались.

— От і я не бачила. У нього завжди все під контролем. Він, як скала. Байдужа й незрушна. Ти краще мене пошкодуй, от я по-справжньому хвилююсь. Не хочеться впасти обличчям у бруд і чогось не знати. А ще у мене в четвер новий урок з дивним інструктором, тому після перемовин полечу в автошколу.

— В тебе все вийде, я триматиму за тебе кулачки, якщо ця дискотека до завтра припиниться, — хапаюся за голову і йду шукати ліки від головного болю.

Середа минає надто спокійно. Навіть у нашому кабінеті повна тиша. Міра не говорить телефоном, не пліткує про колег, не чіпляється з розпитуваннями. Цілий день робить звіт й займається нарахуванням авансу для працівників. Лія теж сидить у кабінеті й навіть на обід не тягне мене надвір. Ми п’ємо чай в загальній кімнаті й одразу розходимось по своїх кабінетах. Після роботи вона їде до Олександра на фірму, а я повертаюсь додому, неквапом прогулюючись на свіжому повітрі. Саші сьогодні не було цілий день, принаймні я його не бачила і це добре вплинуло на мою нервову систему. Поки крокую, вирішую набрати Леру. Не думала, що буду так сильно сумувати. Дуже мені не вистачає наших прогулянок та розмов по душах.

— Привіт, — чую радісний голос подруги.

— Привіт, Леруню. Як справи?

— Все добре, повертаюсь з роботи. Голова гуде. А ти як? Чому голос такий засмучений?

— Та наче ні. Просто втомилася трохи й голова з самого ранку болить.

— Соню, це все через нього? — одразу насторожується подруга.

— Ні. Ми вчора поговорили…

— І що? Так і знала, що він не дасть тобі спокою. Потрібно було відмовитись від роботи у його фірмі. Можна жити з Лією, але працювати в іншому місці.

— Ми будемо спілкуватися, як прості знайомі, щоб не псувати стосунки боса і підлеглої.

— Це він таке сказав?

— Угу, — чомусь знову хочеться плакати.

— От гад! Соню, тікай звідти. В мене самої серце рветься, коли ти страждаєш.

— Ти знаєш, я згодна з його словами. У нас все одно нічого не вийшло б. Ми надто різні.

— Приїжджайте до мене на вихідні, — пропонує подруга. — Сходимо на річку, посмажимо шашлик, а ввечері підемо на дискотеку. Хоч на час забудеш про нього.

— Ні, люба. Цими вихідними поїду до батьків, я давно не була й обіцяла з'явитись вдома. А на наступні ти сама з’явишся, бо у Лії день народження.

— Так. Нічого не змінилося? Даруємо квіти й сертифікат у СПА салон?

— Гадаю, це найкращий варіант. Ти ж знаєш Лію, спробуй їй вгодити з подарунком.

— А хто буде?

— Я не питаю, бо боюсь почути ім’я Саші. Але Назар точно буде, він запитував, що подарувати.

— Он як? Е… Ну, добре.

— Щось мені підказує, що ти тепер сама не своя будеш ці два тижні, — усміхаюсь з її реакції.

— Ой, Соню, краще мовчи. Я не знаю, що зі мною. Весь час про нього думаю, наче збожеволіла.

— Ласкаво прошу до клубу.

— Якого? Таємного?

— Ні, Леро. До клубу закоханих і нещасних.

Говорю з подругою до самого під’їзду, потім прощаюся, підіймаюся у квартиру й лягаю відпочивати. Їсти не хочеться, настрій на нулі. Навіть розмова з Лерою не розвіяла тугу на серці. А все він! Мені погано, коли він поряд і погано, коли його не бачу. Якесь замкнуте коло, аж гнів бере на саму себе, що не можу покопатися у мізках і викинути з думок Олександра назавжди. Лія знов приходить пізно і знов замученою. Їсти не хоче, лише бубнить щось про завтрашній екзамен перед братиком і зникає за дверима ванної кімнати. А я через те, що рано прокинулась і ледь дочекалась, поки остаточно стемніє, завалююсь спати. Схоже, завтра у всіх буде нелегкий день, навіть якщо я не маю жодного відношення до перемовин.

*******

— Ти в цьому вбранні виглядаєш такою стильною, — говорить Лія, коли поспішаємо зранку до офісу. Сьогодні настрою прогулюватися немає. Дівчина хвилюється, і її тремтіння автоматично передається й мені.

— Якщо чесно, я б залюбки взула балетки або мокасини, але вони тут ні до чого, — опускаю погляд на свої ноги й нові туфлі на них, які виявились абсолютно незручними.

— А я не про туфлі. Ці штани дуже вигідно підкреслюють твої принади, навіть не дивлячись на те, що блузку ти застебнула на всі ґудзики. Може тобі ще декілька пришити? Ну, щоб вже під горло?

— Ха-ха, ото ти дотепна, — щипаю її, а вона вивертається. Звісно, якщо зрівняти наші наряди, то я проти неї, як монашка. Лія в чорній спідниці з розрізом ззаду і напівпрозорій чорній блузці, а я повна протилежність. На мені чорні вкорочені штани й біла блузка з коротким рукавом на ґудзиках. Але мені подобається такий стиль, тому на її колючки, я не звертаю жодної уваги.

— Чуєш цей звук? — зупиняється перед дверима офісу, наче прислухається.

— Ні, а що за звук? — починаю крутити головою.

— Офіс гуде, — усміхається дівчина.

— Звідки ти знаєш?

— Коли Олександр зранку на роботі, — киває на його автомобіль, — всі працюють в десять разів активніше. Але знаєш, яке є «але»?