1

Почну з того, що на вулиці, у цей вечірній час, було чимало народу. І причиною цьому був не лише гарний зимовий вечір; такий чарівний вечір, коли на дворі гуляє легкий морозець, свіже повітря морозить ніс та щоки, а від вуличних ліхтарів сніг виблискує точно срібний. Ні. Зовсім не з-за цього. На дворі «було чимало народу» тому, що по-перше, багато людей поверталося додому з роботи. А по-друге, наближалося, не менш чарівніше за цей вечір, (диво, диво!А не вечір) свято. Ось тепер, гадаю, вам буде легше уявити, яка казкова, надзвичайно казкова атмосфера царювала у цю годину на вулиці. Адже кожен знає, що Різдво чи не єдине свято здатне зробити вечір світлішим не лише від ліхтарів та сяючих крамниць. А й від чудового настрою, передсвяткового настрою: коли люди всім своїм єством чекають та сподіваються на здійснення всіх найзаповітніших мрій та бажань. Коли у нашому серці щось тліє таке добродушне та радісне, а посмішка не сходить з облич. Двері у крамницях не зачинялися: «дзень-дзень, дзень-дзень»: люди постійно заходили туди-сюди, заглядали у вітрини: обирали подарунки для своїх близьких та друзів. Навіть пакувальники на подарункових відділах, не дивлячись на те, що за цілий день їм не доводилося ані разу присісти, усміхалися, вправно виконуючи свою роботу. Різнокольорові стрічки, блискучі обгортки, банти, коробки, всілякі білосніжні янголятка, все-все, що можна собі тільки уявити йшло у хід. Звідусіль чулося: «Веселого Різдва!» - «Навзаєм!» Й все навкруги, здавалося, випромінювало щастя та радість. Не меншою популярністю, аніж подарункові крамниці, користувалися й харчові магазини. Люди турбувалися про святкові столи: скуповували все начисто, що тільки могло знадобитися у ці дні: гусей та індиків, кетчупи та майонезу, помідори та огірки, зелень та спеції, мандаринки та всілякі солодощі: одним словом, усе, що тільки можна представити. Разом зі своєю мамою, саме у таку передсвяткову годину, йшов хлопець Ілля. Вони також ходили по магазинах у пошуках різноманітних сувенірів та подарунків для родичів. Мати, сама не помітила як, вже несла у руках чималі пакунки з продуктами та всякого роду дрібницями.  До дому залишалося на так далеко. Але вони вирішили ще зайди  в одну крамницю, щоб позаглядати на сувеніри та прицінитися. Поки вони йдуть засніженою вулицею, освітленою з одного боку холодним світлом ліхтарів, а з іншого боку жовтогарячим світлом від широких вітрин, я познайомлю вас більш детальніше з цим хлопцем. Мені вбачається, що влучнішого моменту годі й шукати. Тим більше, що між ними наразі ніякого діалогу не відбувалося. А від так я можу не хвилюватися, що ми щось можемо пропустити.  Ілля йшов дещо позаду, розгніваний та мовчазний. І на це є свої причини, про які я напишу  дещо нижче. Тож Іллі було дев’ять років. Він жив зі своїми батьками,  у трьох: ані брата, ані сестри у нього не було. Жили вони досить не бідно, у достатках. Ілля напевно не міг би й пожалітися на те, що чогось у його житті не вистачає. Дитинство у хлопця було саме ще не є безхмарне та забезпечене. Як і всі діти, кожного ранку Ілля ходив до школи, ввечері гуляв у дворі. Про те, що він був з забезпеченої родини можна було зрозуміти хоча б з його одіжу: на хлопцеві була дуже модна, червона балонієва курточка, з великим капюшоном, по краях оздоблена пухким хутром. Стильна, зі сніжинками, брунатна шапка, звужені на щиколотках штанці, шкіряні  міцні черевики. З виду він був хлопець як хлопець: кругленьке, мов яблуко обличчя, гачкуватий ніс, гостренькі, відкриті до всього шустрі очі, виразна посмішка. Мав схожі на дві фасолинки невеликі губи. Треба ще обов’язково мені додати немало важливих для нашої історії рис його характеру. Адже ви знаєте, що точно так, як ми відрізняємося один від одного зовнішнє, точно так же й внутрішнє. Навіть у банці з помідорами, ви не  знайдете дві однакових помідоринки, не кажучи вже про суспільство. (сподіваюся, що читач буде зовсім не проти, якщо я буду дозволяти собі деякі жартівливі нотки у нашій історії) За характером Ілля був хлопець непоганий, але тим не менш були деякі недоліки. Можна сказати, що він був дещо розбалуваний. Діла без діла любив влаштовувати своїм батьками примхливі сцени. Не встигали вони купити щось одне, як він вже швидко перегоряв й кидався на інше. Ось і тепер навіть, коли вони вийшли з Торгівельного центру, він взявся за своє. Ілля йшов у двох кроках позаду матері й зробив настільки жалісливе обличчя, що вже чоловік, який проходив повз нього, хотів зупинитися й спитати чи не трапилося у нього яке горе.

• Ну мамо, - заговорив він до матері. Так протяжно й сумно, що аж ледве не плакав.
• Ні, Ілле. Я ж тобі вже сказала. Годі мені тут концерти влаштовувати. Ніякого телефону, - обрубала мати. Іллюша волочився позаду, закопилив губу й кипів у середині, наче чайник.
• Чого!? Чого не можна?! – з жалісливого тону він перейшов у наступ.
• Хіба у тебе немає телефону? Ми ж тобі тільки нещодавно купляли: новий, з камерою, що ще не так? – боронилася мати.
• Цей просто кращий! Тут й пам’яті більше! – наступав Ілля.
• Так, Іллюшо. Не мороч мені голови. Я тобі що сказала? Питання закрите. Краще йди додому. А я зараз у цей магазин ще зайду й скоро прийду. А якщо будеш іти гуляти, то гуляй у дворі. Почув мене? – взяла його за плечі мати.
• М-м, - вирвався з рук Ілля й буцнув у серцях під ногами льодянку.
• У дворі щоб гуляв! – повторила у спину мати. Жінка підняла пакунки зі снігу й пішла в магазин. Ілля ж сунув руки у кишені, понурив свою голову й йшов дорогою додому, не помічаючи анічого навколо себе.