4

• Ух ти! Оце висота! Все, як на долоні! – дивився униз Ілля й не переставав дивуватися. Від стрічного вітру у нього забивало дух й бігли сльози. «Добре, що я здогадався одягнути шарф», - мружився Ілля й ховався за спиною діда Миколая. 

• Там, мабуть, холодно? – спитав Ілля.
• Що?! – нахилив своє вухо дід Миколай, щоб краще було чути.
• Кажу, що там холодно, скоріше за все. В Антарктиді! – гучніше повторив Ілля.
• А! Звісно! Звісно холодно. Ще й як холодно! Але ти не бійся. Ми туди ненадовго. Нам ще назад треба встигнути. У нас з тобою чимало роботи! – голосно говорив, крізь потік вітру, дід Миколай. Він міцно тримав віжці й уважно дивився вперед. Читач може подумати, що високо у небі немає ніякої необхідності слідкувати за дорогою, але це не зовсім так. Траплялося, що їм на зустріч летів нічний птах, на кшталт сови або пугача. Також нерідко пролітали літаки. Тому погодьтеся, що недбалість у таких речах зовсім не допустима й зайва увага не нашкодить. Олень біг галопом, відштовхуючись широкими копитами від повітря, ніби був підвішений на невидимих мотузках. Ті гірлянди, що висіли у нього на рогах, були неабияк доречними, бо досить непогано світили у нічний простір і з-за цього було краще видно дорогу. «Що ще за робота?» - подумки про себе міркував Ілля.
• Потім, потім все розкажу! А зараз не розмовляй, бо можна легко застудити горло! Дивись краще, яка краса!  - показав униз рукою дід Миколай. «Ба! Як це він про мої думки дізнався?» - здивувався Ілля. Знизу виднілися, дійсно, пречудові краєвиди. Нічний мегаполіс, який у них опинився під низом, світився тисячами дрібних вогнів: дорогами, точно по артеріях та судинах, рухався нескінченний потік машин. Вони нагадували дрібних світлячків. Але світилися лишень тільки великі міста, переважно столиці. Уночі там тільки починало бурлити життя. А села та невеличкі населені пункти були вкриті темрявою та нічною тишею й з висоти їх зовсім не було можливості роздивитися. Коли вони пролітали над Індійським океаном, взагалі було темно на витягнуту руку. Тільки де-не-де зустрічалися їм поодинокі кораблі та рибальські баркаси, що дрейфували Бог знає куди у пошуках здобичі. 
• Тримайся, Ілле! – скомандував дід Миколай. Вони різко почали знижуватися, неначебто у безоднє провалля нічної прірви. І тут дід Миколай ледве встиг заледве вирівняти оленя: бо вже бодай трошки й вони б пірнули у воду. Олень декілька разів навіть ударив копитами по воді.
• Вау! – аж підібрав під себе ноги Ілля.
• Ха-ха-ха, не хвилюйся! Ми у повній безпеці! – щоразу радів дід Миколай, бачачи, який був здивований його попутник. Дід Миколай натягнув віжки й вони знову стали підійматися вгору, але на цей раз вже не так високо: на цій висоті було дещо тепліше й набагато видніше, адже місячне сяйво хоч трошки відбивалося від океанських хвиль.
• Уже скоро!  - подивився на годинника дід Миколай. Це було зрозуміло ще й тому, що все частіше траплялися їм на очі великі крижані скелі та дрейфуючі криги. А також ставало дедалі холодніше. – Бачу чудове місце: йдемо на посадку, Ілле. Тримайся! – вони знову стали збавляти висоту (треба сказати, що дід Миколай управлявся з оленем досить енергійно. Але завжди контролював ситуацію) Сяючий олень задріботів ногами й торкнувся льодяної поверхні Антарктиди. Пробіг трошки вперед, перейшов на швидкий алюр й згодом зупинився. З його ніздрів вилітала хмаринами біла пара. Він хитав головою й чесався рогами о лід.
• Ай молодець, Купидоне, (так звали оленя) Ай молодець, братику. Друзяко мій, Ріднесенький, чудова, чудова робота, друже!  (дід Миколай був завжди щирий на слова подяки). Він декілька разів похлопав оленя по шиї. Вони спішилися. Ілля став роздивлятися навкруги. Ясна річ, що він уперше у своєму житті був у подібних місцях. Йому й не снилося тут побувати. Він бачив навколо себе льодяні велетенські брили, гострі виступи, вкриті сніговими заметами. Сніг був повсюди: його було тут настільки багато, що все виглядало сяюче білим: чистим та непорушним. Якщо дозволите, це можна порівняти з морозильною камерою: якщо тобі, мій читачу, хоч раз доводилося заглядати у морозильну камеру, то ти, мабуть розумієш, приблизно, що я маю на увазі, коли намагаюся описати вічну мерзлоту. А холодно там було настільки, що Ілля вже за п’ять хвилин став все глибше й глибше ховати у шарфа свого  носа, й вже починав стрибати з ноги на ногу. Хоч він був у зимових міцних чоботах. Але ці чоботи зовсім не були придатні до таких великих морозів, як в Антарктиді, та ще й узимку. У сніговому покрові дуже чудово відбивалося місячне сяйво. Тому все це придавало цій місцевості надзвичайний вигляд: було видно, начебто удень. Часом здіймався вітер, утворював снігові вихри. Навколо не було ані живої душі. Зоряне небо здавалося настільки низьким, що ось-ось протягни руку, й торкнешся до зірок
• Оце тобі, Ілле, Антарктида, - неспішно обвів рукою навколо себе дід Миколай. Ілля намагався відколупати під ногою якусь льодинку, але пальці на руках вже зовсім не слухалися його. 
• Ага, холодно тут, - стояв він весь закутаний у шарф, що вже геть побілів від наморозі.
• Що ж, хлопче, бачу, ти вже підмерзаєш. Тому треба нам повертатися. Час у дорогу. Купідоне! – дід Микола при цих словах якось незвичайно свиснув у руку й олень, який гуляв неподалік від них, підняв свої роги. Вони знову осідлали Купідона, він декілька разів порив копитом сніг (не знаю точно, можливо, він так мітив територію. Цього вже я вам не скажу) розігнався якомога швидше, відштовхнувся від льодяної поверхні й здійнявся у небо, залишився за собою сяючу хмару золотого пилу. Ілля все сидів позаду, як зачарований. А дід Миколай, усміхнений, справно вправлявся з віжками.
• А куди ми тепер? Що ви мали на увазі, коли казали за роботу? – вигукнув з-за спини Ілля.
• Полетімо назад. Я хочу дещо тобі показати. Ти все зрозумієш! – сказав дід Миколай. Так вони полетіли над Північним та Індійським океанами, пролетіли острів Мадагаскар, частину Африки, Саудівську Аравію, потім через Середземне море, Туреччину (вони, як бачите, проклали чималий шлях). Далі вже через Чорне море. Все частіше стали з’являтися під низом знайомі місця: рідні міста та села, річки та озера. І хоч серед ночі було практично нічого не видно, але все-рівно, рідна земля гріла душу.  Так вони повернулися у те місто, звідкіля розпочалася їхня подорож. У цю годину була вже глибока ніч. Людей на вулицях майже ніде не видно. Тільки деінде ходили поодинокі перехожі. Багато крамниць вже на цю пору позачинялося, але нічні магазини все-таки працювали. У багатьох вікнах все також світилося світло: на дворі було Різдво. Дід Миколай пригальмував й посадив оленя прямо на дах одного з магазинів, що був розташований на одній з головних вулиць. Вони нарешті відчули під ногами землю, злізли долі й стали розминати свої спини та руки, бо вже порядком засиділися на одному місці. Обтрусили з рукавів та шапок сніг й зраділи, що вже вдома.
• Ілле, подивися, - дід Миколай показав рукою на якогось хлопчиська. Він йшов пустинною вулицею, майже біг від холоду. Хлопчик, років десяти на вид, тримав себе обома руками й стукотів зубами. На ньому було таке обшарпане латаття, що аж  ніяк не підіймається рука назвати це одягом. Особливо в очі кидалися його худі чоботи. Старі та потріскані, усі в дірках, підошва на правому чоботі майже зовсім відвалилася й просила. Від цього його ноги настільки промокли й промерзли, що цей бідолашний хлопчисько скрутився у три погибелі й ловив дрижаків.
• А хто це?! І чому у нього такі страшні чоботи? Де його дім, мама? Чому він не святкує вдома Різдво, як усі діти?! – здивувався Ілля.
• Це сіромаха, Іллюшо. У нього немає ані матері, ані батька. Усе про що він зараз мріє, це про тарілку гарячого супу та про пару нових чобіт, - пронизливо відповів дід Миколай. 
• А як же так? Хіба так буває? Невже це правда? – Іллі не давали спокою ці слова.
• Буває, Іллюшо, на жаль, буває. Візьми мене за руку й спробуй зосередитися: ти почуєш те, про що він зараз думає, - поясним дід Миколай. Ілля протягнув свою руку діду Миколаю й стулив віки. Й дійсно, за хвилину він почав дослухатися про тихі думки того сіроми, який зупинився навпроти сяючої вітрини нічного магазину й заглядав усередину: «Ех які ж ці булочки апетитні: з помадкою. Була б моя воля, з’їв би десятеро. А краще он ту копчену ніжку. Хоча я не пробував. Булочку я їв, а ніжку не їв, - пригадував сирітка, упираючись носом у холодне скло, - Колись мені дав один дядечко бублика. Вийшов з магазину й не погнав. А надломив шматочок. І дав. Смачний був той бублик, і помадка на ньому була смачна. Я вже тоді всі пальчики пооблизував. А їсти, їсти як хочеться. А ось і ковбаска висить  рум’яна, і яблучко. Страх, як яблучка хочеться. А холодно ж як, ух», - хлопчик біля вітрини хекав на свої зчервонілі руки: пальці-гачки, й безперестанку тупцював на одному місці.  З магазину вийшов якийсь кремезний бородач й нагнав його, щоб той не стирчав у них під дверима й не лякав клієнтів. Хлопчик сховав свою голу шию від стусанів й кинувся навтікача. Бородач дав йому під поки й показав кулака.
• Ти почув, про що він думав? Тепер зрозумів? – обернувся до Іллі дід Миколай.
• Так, почув, - відповів Ілля голосом, сповненим жалю. У серці його щось шпигнуло, щось схоже на співчуття.
• Летимо далі. Це ще не все, що я хотів тобі показати, - сказав, на цей раз вже серйозно, дід Миколай.
• А куди зараз? – спитав Ілля.
• У лікарню, у лікарню рушимо, - заскочив дід Миколай на оленя й вмостився  якомога зручніше.