5

З-під копит Купідона посипалися сріблясті пилинки й олень знову здійнявся у небо. Вони направилися у міську лікарню: у відділення, де у цей час перебували на стаціонарі діти, яким судилося цієї Різдвяної ночі бути тут, на лікуванні. Замість того, щоб святкувати Різдво у своїх теплих й затишних домівках, у колі своєї родини, вони, з різних причин, мусили зустрічати його на лікарняних койках. Не дивлячись на те, що на дворі вже було пізно, але деякі діти не спали. Вони тихенько повиходили зі своїх палат й посідали на третьому поверсі, у спеціально відведеному місці для відпочинку. Це була досить простора, квадратної форми кімната. По периметру цієї кімнати стояли зручні диванчики й два акуратні крісельця. Підлога застелена килимом. А скрізь по підвіконнях та у кутках зеленіли квіти. З лівого боку, у великому дерев’яному горщику, (як часто це можна помітити у наших лікарнях) стояло велике дерево, схоже на пальму: з широкими листям та шкарубким стовбуром. Вона була підпертою дерев’яною палицею устромленою в землю. Медичний персонал доклав усіх зусиль задля того, щоб розбавити сумний настрій своїх підопічних. Вони прикрасили цю кімнату у новорічному стилі: скрізь на тюлі висіли сріблясті бурульки, новорічні іграшки: кольорові півники, сніговики, коники,  вікна та стіни обклеїли паперовими сніжинками. Навіть в одному з кутків, на невеликому столику, стояла ялинка. Штучне деревце миготіло різними кольорами й світилося у напівтемній кімнаті. Ось вже вони стали кружляти над приміським парком, який зустрічав їх непорушним спокоєм. Верхівки ялинок, над якими вони пролітали, зігнулися під вагою снігу. Пишні лапи стирчали у різні боки, й спочивали у тихій ночі. Олень застиг у повітрі прямо навпроти вікна, на рівні третього поверху. Він стояв точно так, ніби під ногами у нього був ґрунт. Знадвору, крізь велике скло, Ілля разом з ділом Миколаєм побачили все разом: й цю ялинку, й діток й ті іграшки, які лежали не займані на дивані. Звісно, коли ти знаходишся у лікарні, тобі не до іграшок. Одна дівчинка поклала свою голівку собі на лікоть, лягла на бильце й поринула у сумні думки. Вона все роздивлялася перед собою: на свій рожевий пальчик, й хитала китицями покривала, яким було заслане крісло. На другому місці сидів хлопчик, він сидів такий тихий і спокійний, що ледве-ледве не плакав. На килимі лежав ще один хлопець: він підібрав під голівку м’яку іграшку й лежав у своїй сорочці, ніби спав. Хоча очі у нього були відкриті. Він все дивився на ялинку, на її вогники, й мріяв, що ось-ось вже його випишуть й він відправиться додому. Ще декілька дітей сиділи поруч. Усі сумні. Замість веселощів Різдва у цій кімнаті відчувався лише сум.

• Що ти бачиш, Ілле? – запитав дід Миколай.
• Я бачу діток, які тяжко хворіють й зовсім не радіють Різдвяній ночі, - відповів із сумом Ілля. – Але як же Різдво? Вони мабуть теж мріють про подарунки, сміх та святкову вечерю? – Ніби сам до себе запитав Ілля. Начебто щойно дійшов у своїх думках до істини.
• Мг… все вірно, - з порозумінням хитнув на знак згоди дід Миколай.
• Бідні, бідні дітки, - захитав головою Ілля.
• Це ще не все, - повів далі дід Миколай. – Полетіли. Ми ще сюди повернемося. Обов’язково повернемося. До кінця ночі ми маємо зробити з тобою одне важливе діло, - Олень розвернувся й вони подалися далі. За півгодини вони опинилися над якимось підземним переходом, біля якого сидів на колінах якийсь дід. Він був старий, миршавий, поруч з ним лежав такий же змарнілий, як і він, старий пес. Собака лежав  на якомусь кожусі й поглядав знизу вверх жалісними очима. Старик просив милостині. Він тремтячою рукою тримав перед собою зіжмаканий пластиковий стаканчик й мовчки протягував його, як тільки за горизонті з’являлися з переходу прохожа людина. У цей час людей практично не було, але він все-одно сидів, іноді розмовляв зі своїм собакою. Собака лише водив своїми очима, ніби говорив: так, так, я тебе розумію. Коли цьому старикові подавали гривню, він низько вклонявся й беззубим ротом шепотів щось не зовсім розбірливе, на кшталт : дякую, з Різдвом Христовим. Спаси вас Боже.
• А цей старик… він теж… чекає на свято? – зовсім не придумав, що спитати Ілля. Він був настільки вражений виглядом цієї людини, що ніколи не міг би подумати раніше, як живуть й про що мріють такі люди. 
• А як же, кожна жива душа чекає, сподівається, вірить, - пояснив дід Миколай.
• А чому ж він?.. – Іллі стало не по собі задавати далі питання. Бо коли цей старик встав й почав спиратися на костур, то Ілля все зрозумів без зайвих слів.
• А ми ще повернемося сюди? Спитав натомість Ілля.
• Обов’язково,  - сказав коротко дід Миколай і вони полетіли далі.
• На останок я хочу познайомити тебе ще з однією дівчинкою. Я навідуюся до неї щороку й знаю вже давно. Вперед. Вже о пів на третю ночі, - вони пустилися знову в політ й опинилися ні де інде, як у тому ж сквері,  з якого починали подорож. Парк у цю тиху годину виглядав все таким же чарівним, але спустілим. У ньому нікого не було, окрім однієї жінки, яка везла перед собою на візочку хвору дівчинку. Дівчина сиділа, схрестивши свої ручки й сумним поглядом дивилася кудись відчуженим поглядом попереду себе.
• Ба, ба, зупинися, - вона показала пальчиком на каток. – Я хочу подивитися, - дівчинка завжди просила зупинитися у цьому місці. 
• Що ти хочеш? Ну? – зупинилася бабуся й поправила у неї на ногах покривальце. Вона вже давно знала наперед всі її бажання й тому не здивувалася на це прохання. Вони жили неподалік біля цього скверу й щоразу, коли гуляли, дівчинка просила про одне й теж. Точно так і зараз, дівчинка стала роздивлятися цей каток й глибоко поринула у свої думки.
• Діду Миколаю. Здається я вже бачив її. Вона живе не неподалік від мене, у сусідньому будинку, - сказав Ілля.  – Чи можемо ми послухати, про що вона думає? – спитав дозволу Ілля.
• Слухай, - відповів дід Миколай і протягнув хлопцеві свою руку.  Ілля знову, як і минулого разу взяв його за руку (бо інакше він не міг відчути думки інших людей) напружив свою увагу й поступово став чути внутрішній голос цієї дівчинки: «Як же я мрію хоч раз покататися на цьому каткові. Як і всі діти. Щоб разом. Але мабуть цього ніколи не буде. Мені б хотілося покружляти,тут, під урочисту музику, нехай навіть й на візочку. Але щоб тільки покружляти», - Ілля різко відпустив свою руку: щось надзвичайне й болісне кольнуло йому у серце, щось схоже на співпереживання, почуття, яке він раніше не відчував так виразно ні до кого. Він не раз бачив цю дівчинку у своєму дворі, сквері, але не замислювався над цим, проходив мимо. А іноді навіть насміхався. А тепер йому стало соромно й болісно на це дивитися.
• Що з тобою, Ілле? – спитав дід Миколай.
• Я не можу… -  Ілля нічого не відповів. З його очей бризнули сльози. Він ткнувся у кожух діда Миколая й заплакав.
• Так, мій хлопчику, поплач. На жаль, у нашому світі чимало тих людей, які потребують нашої уваги й допомоги, - дід Миколай гладив Іллю по голові й говорив ці слова.
• Але що, що ми можемо зробити для них? Чим нам допомогти? – Аж скрикнув Ілля.
• У моїй торбинці є деякі гостинці. Ми можемо роздати їм. Тим самим ми зробимо для них Різдво більш радісніше. Вони прокинуться вранці й побачать, що про них хтось піклується. На серці у них стане тепліше. Адже сьогодні Різдво Христове, забув?
• Ох! Як чудесно! Як чудесно ви придумали! Звісно, звісно, - зрадів Ілля, почувши таку думку. – У мене є ще одна ідея. Побудьте з хвилинку тут. Я миттю. Мені треба збігати додому, - Ілля прожогом побіг до свого під’їзду, забіг на свій поверх, відчинив вхідні двері й тихо зайшов до квартири. На кухні вже нікого  не було: усі гості сиділи у залі. Двері у залу залишалися прикриті, дорослі гомоніли й Іллю не помітили.