Глава 10. Слава

Авжеж, в неї на вихідні були інші плани, окрім як сидіти і розважати мене. Я і без того напросився, тож, напевно, буде правильно дати їй хоч один вільний від мене вечір. Не хочу, щоб вона відчувала себе зобов’язаною залишатись зі мною через те, що я вирішив залишитись вдома.

Може, взагалі я дарма на все це погодився? Он вона вже щось напланувала, щось таке, що зробить її найщасливішою людиною на світі. Я дійсно дуже хочу, щоб Саша була щасливою, і тому, напевно, не маю їй заважати.

Я ж вже погодився йти на вечірку, хотів підтримати Аліну. Та й підозрював, що у Саші теж можуть бути плани.

Хоча, кого я обманюю... Я сподівався, що сьогодні ми сядемо дивитися якусь класну кіношку. Будемо усміхатись разом, їсти і розмовляти, прямо як на побаченні. Знав же, що якщо почну жити з нею, то мені в голову будуть приходити подібні ідеї, але все одно погодився. Тепер краще більше часу проводити поза будинком. Вечірка — один з непоганих способів відволіктись, тим паче перед відрядженням.

Саме коли відкрив шафу, телефон задзвонив.

Я дістав його з кишені і, натиснувши «прийняти виклик», приклав мобільний до вуха:

— Привіт, Славо, — почув я голос Аліни. Її номер в мене не висвітився, бо ж я його не брав. — Ти ж прийдеш сьогодні, правда?

— Так, прийду, — я подивився на двері до коридору.

— Супер, я на тебе чекаю!

— Наших багато буде? І куди їхати?

— Скину адресу повідомленням, ми будемо святкувати на дачі моїх батьків, їх там, авжеж, не буде.

— Зрозуміло, — я кивнув сам собі. — То збираємось на сьому?

— Так! І ніяких подарунків! Просто приїдь, добре?

— Окей, до зустрічі.

— До зустрічі.

Коли дзвінок нарешті закінчився, я сумно усміхнувся, подивившись на себе в дзеркало.

І чому ми завжди подобаємось не тим, кому хочемо?...

Вдягнувшись в джинси та чорну футболку, на яку я накинув светра та куртку, я вийшов з будинку і сходив у супермаркет. Виїхав на дві з половиною години раніше, Проїхався на маршрутці до лікарні, в якій була Ліна з малою, привіз нову порцію їжі. Добре, що мені на карту перерахували гроші на відрядження: там було набагато більше, ніж треба на готель, тож в мене якраз було трохи вільних грошей. А вже коли повернусь, то й аванс має бути.

В лікарні все було добре: мала швидко одужувала і вже в кінці тижня їх з Ліною обіцяли виписати. Ця новина підняла мій настрій і тому на День народження я вже їхав не такий засмучений через Сашу та її план «Як закохати в себе Женьку».

Біля будинку іменинниці була квіткова крамниця, там я прикупив невеличкий букет. Хоч вона і сказала «без подарунків», але, як на мене, це не дуже правильно.

Коли прийшов до хвіртки, подзвонив Аліні.

Вона швидко вибігла зустрічати мене. Кинулася мені на шию і поцілувала у щоку, щебечучи щось про те, що дуже рада, що я прийшов.

Було приємно, що на мене очікували, хоча, як на мене, вона якось аж занадто раділа.

Позаду неї її молодша сестра, котрій було всього сімнадцять, робила фотки на телефон. Нас з Аліною в момент мого привітання її сестра, Каріна, схоже, теж сфотографувала.

Коли ми пройшли всередину, я привітався з усіма колегами, а Аліна посадила мене прямо біля себе і почала розпитувати, що я буду пити.

Добре, що це було День народження дівчини і тут не було аж надто багато алкоголю. Мені завтра в дорогу і я не хотів, щоб у мене весь день боліла голова.

Десь до десятої всі ми сиділи більш-менш тихо-мирно, пили чергову пляшку вина, аж раптом молодша сестра Аліни запропонувала нам пограти в підліткову гру «Правда або дія».

І вже на першому ж колі іменинниці загадали поцілувати будь-кого з хлопців на її вибір.

Я прекрасно розумів, що добром це не скінчиться, але з іншого боку, гра — це просто гра. Ми ж всі дорослі люди, і майже всі вже і так встигли поцілуватись між собою. Виділятись зараз і відмовлятись, напевно, не дуже гарна ідея.

Аліна підповзла до мене і зазирнула в очі, торкнулась кінчиками тонких пальців моєї щоки, а потім прикрила очі, наблизилась до мене, і торкнулась своїми губами моїх. Оскільки я не відповів на поцілунок, і просто сидів, вона майже одразу відсторонилась.

— Славо, ну що за дитячий поцілунок? Ми тобі це не зарахуємо, — сказав Макс, один з наших колег по роботі і мій приятель.

— Та годі вам, — Аліна усміхнулась. — Просто коли буде його черга, ви знаєте, що загадати, — вона підморгнула мені.

Всі засміялись, я теж усміхнувся, думаючи, що це був жарт. Коли черга дійшла до мене, я обрав правду і мене запитали, чи подобається мені хтось. Я спокійно відповів, що так, подобається. Потім по колу пішли мої співробітники, а коли черга знов дійшла до Аліни, вона знов обрала дію. Її сестра, яка сиділа поруч з нею, і мала загадувати дію, подивилась на мене і усміхнулась.

— Сядь Славі на руки і поцілуй його по-французьки! — сказала та школярка.

Всі наші колеги почали улюлюкати в очікуванні нашого поцілунку, а я подумав про те, що час вже, напевно, закруглятись. Пройду ще оце коло і піду додому...