Наперекір дружбі

Глава 12. Слава

Змушувати людей прокидатись під будильник у неділю — якийсь особливий вид катування. Коли я вже нарешті висплюсь? Крім того, я й телефон намацав не одразу, тож він тризвонив ще не менш як хвилину, викликаючи не найприємніші відчуття.

Коли відключив його, одразу побачив кілька непрочитаних повідомлень. Ліна попросила заїхати до неї і взяти якісь речі, щоб їй передати. В принципі, маю встигнути. Треба зараз швидко випрасувати штани та сорочку, а потім поїду до неї.

Встав з ліжка, вдягнув чорні домашні шорти і футболку, після чого дістав з шафи-купе речі. Там знайшлася і дошка для прасування, і сама праска.

Я все встановив і почав прасувати.

Згадався вчорашній вечір і реакція Саші, а саме останні слова про те, що мій вечір не був нудним. На секунду навіть здалося, що вона ревнує, однак це ж неможливо, правда?

Саша закохана в свого колегу, Женю, тож вона не може ревнувати мене. Скоріш за все, вона просто переживає за мене. Ну і, крім того, можливо вона була чимось розчарована чи роздратована саме в той момент, коли я прийшов. Це б все пояснювало... Або вона просто переживала за мене.

В будь-якому випадку, нічого страшного не трапилось. Мені приємно, що вона про мене думала вчора, і не так вже й важливо, що конкретно вона там собі надумала. Просто бути в її голові вже приємно.

— Давай я тобі допоможу, — почув я голос Саші прямо біля свого вуха.

— Поспала б ще, — я усміхнувся, піддавшись моменту і торкнувшись тильною стороною долоні її щоки ближче до очей. — Он вже синці під очима.

Я дивився їй в очі і реально тонув. Хотілось обійняти її, пригорнути до себе, торкатися, бути набагато ближче, ніж зараз.

Саша не відводила від мене погляд. Я подався трохи вперед, все ж даючи собі волю. Вона відштовхне, якщо проти...

Коли вже майже торкнувся губами її губ, раптом задзвонив телефон і зіпсував увесь момент: Саша відскочила від мене як мінімум на метр і дивилась в мій бік якось здивовано.

Я ж лише усміхнувся їй, а потім знов повернувся до дошки і продовжив прасувати.

Після цього інциденту Саша втекла до своєї кімнати. Я теж відправився до себе: розвісив випрасувані речі, а потім перевдягнувся в джинси та светр. Скоро треба було вже виходити з дому, бо ж треба заїхати до Ліни, а ще — зайти до супермаркету і хоч води собі купити. І, може, якісь чіпси чи щось таке, бо ж дорога до Львова не така вже й близька, а купувати щось в Інтерсіті я не хотів. А ще треба було заїхати на завод, саме про це мені і сказали телефоном, який задзвонив так невчасно.

Зайшов на кухню, схопив зі столу банан, з’їв його замість сніданку: часу на готування в мене реально не було.

Коли вже вийшов до передпокою і взувався, до мене знову вийшла Саша.

— Вже їдеш?

— Не зовсім. Зараз їду до Ліни, потім заскочу на завод за одним документом, який вчора ще не був готовий, — я усміхнувся. — Потім заїду сюди, щоб взяти речі.

— В тебе буде час на обід? І якщо хочеш, я можу приготувати щось тобі в дорогу, — запропонувала вона.

— Та ну, я не хочу тебе напружувати, Сашо, — я усміхнувся. — Ти і без цього робиш для мене дуже багато.

Якщо вона почне піклуватись про мене ще більше, то я не зможу і далі тримати маску відстороненості. Навіть сьогодні я мало не поцілував її, тож прошу, зупинись. Сашо, не зближуйся зі мною, бо якщо для тебе це нормальний прояв дружби, то мені ж потім буде дуже важко віддалятись.

Саша дивилась мені в очі, намагаючись здогадатись, що в мене на душі... Або мені це просто здалося.

Я вже розвернувся до дверей, коли раптом мого зап’ястку торкнулась її долоня.

— Запам’ятай, ти мене НЕ напружуєш, — серйозно сказала Саша, і саме в цю мить я обернувся до неї. — Ти — мій друг, ти дуже дорогий мені.

— Дякую тобі, — чомусь я сказав зовсім не те, про що думав.

— Приходь на обід, — нагадала вона.

— Якщо встигну, — я знизав плечима. — Можливо, не буде часу і просто зайду за речами.

Прощання затягувалось і між нами була якась недомовленість і напруженість, і я не розумів, звідки вона взялась. Я ж ніби і так стараюсь...

— Бувай, Сашо, — таки сказав я і вийшов з будинку.

— Бувай, — сказала вона і закрила за мною двері.

Поки їхав до Ліни, думав, що напевно дарма я мало не поцілував її. Можливо, тепер їй буде некомфортно проживати зі мною під одним дахом, чорт... Я думав, що зможу контролювати себе. Напевно, мені не можна було переїжджати до неї. Як тільки повернусь зі Львова, попрошу шефа дати аванс раніше... Хоч я і не хотів цього робити, щоб не бути в його очах легковажним малим, який навіть до зарплати гроші не розрахував, але в мене просто не залишилося вибору.

За думками ледь не пропустив зупинку лікарні.

Сьогодні я прийшов до сніданку і тому міг поговорити з Ліною трохи довше, ніж зазвичай.

Вона скаржилась, що донька постійно плаче, казала, що в неї вже «дах їде» в цій лікарні без телевізора та майже без інтернету на телефоні.

Я розумів цей натяк на поповнення її рахунку, але найближчими днями все ж вирішив не робити зайвих витрат.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше