Наперекір дружбі

Глава 18. Слава

Коли я наблизився до неї, вона не відштовхувала. Це було... дивно. Чомусь думав, якщо й наважусь на щось таке, то вона неодмінно відштовхне. Але вона так і стояла, затамувавши подих і дивлячись мені прямо в очі.
 Я провів пальцем по її щоці, не перериваючи зорового контакту. Навіть якщо вона і відштовхне мене після цього, це не так вже й погано. Я принаймні маю спробувати...

Нахиляюсь до неї, наближаючись губами до її губ і, прикривши очі, цілую. Ніякого опору зі сторони Саші не відчуваю, тож вільною рукою торкаюсь її талії. Відчуваю, як вона відповідає на нього, не відштовхуючи мене, і це додає мені ще більше впевненості в тому, що я все роблю правильно. Кладу руку їй на талію, і злегка обіймаючи, притягую її до себе.

Відчуваю, як швидко б’ється її серце, і все ще не розриваю поцілунок, ніжно цілуючи то верхню, то нижню губу тієї, яку так довго кохаю. Коли її рука лягає мені на плече, поглиблюю поцілунок.

Вже за хвилину відчуваю, що припираю Сашу до стінки. Рука спускається трохи нижче, торкаючись шкіри дівчини десь в районі талії. Від цього мені остаточно зносить дах і я знов цілую її, вже трохи більш наполегливо.

Саша тихо зітхає мені в губи, і як тільки я чую цей звук, то на секунду відсторонююсь від неї, зазираючи в очі.

З розчервонілими губами та щоками вона виглядає дуже... незвично. І солодко. Мені хочеться і далі цілувати її, обіймати, пестити. Вона знов мовчить, але я й сам боюсь щось сказати. Я не хочу псувати цей момент і, раз навіть тоді, коли я дав їй шанс відштовхнути мене, вона це не зробила, значить, я можу продовжувати...

З такою думкою знов прикриваю очі та цілую кохану, продовжуючи гладити руками її талію.

Але саме в цей момент мій телефон починає настирливо дзвеніти. Намагаюсь ігнорувати наполегливий звук, однак Саша раптом відсторонюється від мене і відводить погляд кудись вбік:

— Подивись, може там щось важливе, — тихо каже вона.

А мені не хотілось випускати її з рук. Було таке враження, що якби я відпустив її зараз, вона б розчинилася в повітрі, зникла, і все... Хоча, вона не могла зникнути. Це був не сон і не марення, Саша дійсно відповідала на мій поцілунок, то чому я так сильно переймався? Вона точно щось відчувала в момент нашого поцілунку, не можна цілуватись так, і бути нещирою...

Я легенько чмокнув її в губи і все ж відсторонився.

Саша, здавалось, перебувала в легкому шоку... Я усміхався від щастя, що нарешті зміг зробити те, що так давно хотів.

Взявши телефон до рук, побачив, що дзвонила Ліна.
 Натиснув «прийняти виклик» і притулив телефон до вуха, водночас знову подивившись на Сашу.

— Славо... Я... Ми не оплатили комуналку і нам хочуть все відключити... Я не знаю, як так вийшло, — плакала вона. — Ми приїхали з лікарні, а вони вже тут... Ми сказали, що заплатимо, а вони сказали, що відключать протягом доби... Я чекала, коли мій прийде з роботи й розбереться, він подзвонив, але...

— Ліно, будь ласка, заспокойся, — я стиснув телефон у руці. — Я скоро буду. Десь за хвилин тридцять-сорок. Просто почекай, добре?

— Добре, — вона шмигнула носом. — Пробач, що я постійно завдаю тобі проблем.

— Досить плакати, я скоро буду.

Коли Ліна видала звук, схожий на «Угу», я відбив виклик.

Саша дивилася на мене доволі стурбовано.

— Славо, що сталося?

— Ліна, їм відключають чи то світло, чи то тепло, чи то все разом, я не дуже зрозумів, — я зітхнув.

— Як так? — шоковано перепитала вона. — Ані світло, ані газ не відключають за простий борг...

— Відключають, якщо не сплачувати місяцями... Або роками, — припустив я. — Батько поїхав звідси вже два роки тому, тож максимум, скільки вони могли не платити — два роки.

— Але ж... Як? В них же діти, як вони...

— Не знаю, — я перебив Сашу.

Я все розумів, розумів, однак що робити, якщо Ліна зі своїм нічого не розуміли і завжди знали, що якщо що — є я? Але навіть розуміючи це, я не міг нічого зробити, окрім як поїхати до сестри й допомогти: в будь-якому випадку, мої племінники не винні в тому, що їх батьки такі безвідповідальні.

Добре, що ми тільки приїхали, і я був в принципі зібраний. Схопив сумку з батареєю для телефону, паралельно викликаючи таксі.

— Давай я підвезу, — запропонувала Саша.

— Не треба, — я похитав головою. — Це може затягнутися, та й тобі на роботу.

Саша опустила голову і кивнула: в цей момент я не бачив її очей, але схоже, вона була засмучена.

Не хотілось, щоб вона так сильно переживала ще й через Ліну. У нас і своїх питань немало...

— Я поїду, Сашо, лягай, ще рано. Ключа візьму, — сказав я, а вона знову кивнула.

Я теж кивнув, і побачивши в додатку, що моє таксі приїхало, пішов до передпокою, взувся і, покидаючи будинок, попрощався:

— Бувай, Сашо...

Дорогою до сестри хотів думати тільки про неї, однак авжеж нічого не вийшло. Мені треба було одразу зізнатися Саші в почуттях, сказати їй все, однак через те, що подзвонила Ліна, мить точно була непідхожою. Але і бути в підвішеному стані теж не правильно. Хоча, з іншого боку, я думаю вже після цього їй має бути очевидним моє ставлення до неї: бути нав’язливим я теж не хотів. Хоча, знову ж таки, я все ж напевно маю сказати їй, що цей поцілунок не був якоюсь там випадковістю або просто миттю, я давно хотів цього, вона мала право це знати. А там вже буде як буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше