Наперекір дружбі

Глава 20. Слава

Щиро вітаємо з великим християнським святом Різдвом Господнім!

Бажаємо Божого заступництва в усіх ваших справах! Нехай Матінка Господня і маленький Ісус бережуть і захищають наші сім'ї, наших рідних та нашу неньку-Україну! Зі святом, любі читачі!

Христос Народився!

 

Сьогодні на роботі попередив, що запізнюсь на пару годин через форс-мажор. Оскільки я раніше жодного разу нічого такого не просив, мені все дозволили без зайвих питань.

Весь час думав про Сашу, яка так рано встала і нагодувала мене, була такою красивою і милою... Мені дуже хотілось якомога швидше повернутись додому і поговорити з нею.

Я бажав зізнатись їй у своїх почуттях, і зробити це хоч трохи романтично і красиво.

Працював без перерви, намагаючись надолужити все, що мав би зробити не тільки вдень, але й зранку. Робота йшла доволі легко.

Пару раз заходив до головного інженера... Той постійно перепитував щодо відрядження: переживав, щоб мене не переманили на ЛБТЗ.

Авжеж, після сьогоднішнього поцілунку з Сашею, я й думати не хотів ні про який там Львів, тож з легкістю віджартувався від начальника.

Робочий день, як на зло тягнувся дуже довго, хоч я і зовсім не байдикував. Коли на годиннику була четверта тридцять, я якраз закінчив те, що напланував на день, і майже кулею вскочив з робочого місця.

— Славо, ти куди так рано? — запитала мене Аліна. — Вперше бачу, щоб ти їхав додому одразу після завершення робочого дня. Тим паче хіба ти сьогодні не приїхав пізніше?

— Привіт, ми сьогодні ще не бачились ніби? — усміхнувся, в принципі задоволений життям. — Я зробив все, що планував, а зараз маю ще справи. Але спочатку до шефа.

— Такий щасливий... Сталося щось хороше?

— Можна і так сказати, — відповів їй, збираючи речі. — Пробач, мені треба йти, — сказав я, а потім пішов до кабінету начальника.

Коли постукав, мені сказали заходити, і я увійшов до кабінету.

— Доброго дня, я хотів сказати, що зробив все заплановане на сьогодні. Зі Львова не писали і не дзвонили, значить поки що в них питань до креслення не було. Якщо можна, я б хотів сьогодні не затримуватись після кінця робочого дня.

— Давно я не бачив тебе в такому хорошому настрої, — з усмішкою сказав шеф. — Ніби й не весна ще... Але, якщо все зробив, то авжеж можеш йти! Та й взагалі, якщо в тебе будуть якісь побажання, я з радістю виконаю... Я не хочу, щоб ти перейшов на інший завод.

— Шефе, я ж вже казав, що не планую переходити на ЛБТЗ, — я продовжував усміхатись.

— Але все одно, хм, — він пильно подивився на мене. — Цього місяця я виписую тобі премію, — він дістав якийсь бланк і став підписувати, потім простягнув мені. — Віднеси це до бухгалтерії, щоб вони нарахували цю премію разом з авансом завтра. І якщо що, не забувай, я завжди тебе підтримаю.

— Дякую, — я кивнув.

— Тоді давай, йди там куди хотів, — сказав він. — До завтра, Славо.

— До завтра.

Вийшов з кабінету шефа і спочатку подумував подзвонити Саші і сказати, що прийду раніше, але потім все ж вирішив цього не робити. Якщо вона буде вдома, то просто зроблю їй маленький сюрприз, якщо не буде — почекаю, не хочу відривати її від роботи.

Оскільки часу було ще повно, вирішив прогулятись до дальньої зупинки, щоб подумати, як же краще зізнатись Саші, щоб дійсно порадувати її.

Завжди знав, що ми маємо бути разом, вірив, що вона також це зрозуміє рано чи пізно, і це нарешті сталось. Головне тепер не відлякати її.

Не розумів, чому в голові постійно крутилось щось погане. Можливо, я просто не міг повірити своєму щастю, повірити, що вона дійсно відповіла на мої почуття.

Але це була правда, я це не вигадав.

Вже коли дійшов до зупинки, побачив через дорогу невеличку крамницю з квітами. Хотілось подарувати їй всесвіт, а не якісь там квіти, тим паче на великий букет витрачатись зараз, коли на мені ще борги Ліни, було точно не в тему. Навіть не зважаючи на завтрашню премію.

Але купити одну красиву троянду... Чому б ні. Головне ж не сума, яку вбухав у подарунок, а почуття, які в нього вклав.

Саме з такими думками я і дійшов до магазинчика. Всередині було повно квітів.

Я одразу ж підійшов до троянд, обрав найкрасивішу з ніжно-рожевих і оплатив. Потім подумав, що красиві слова легше написати, ніж сказати, і ще докупив під цю троянду невеличку листівку.

Дорогою додому все думав, як би висловити все те, що я відчував до Саші, на словах. Все ж, я не був поетом, щоб вміти говорити красиво. На секунду в голові промайнула думка списати якийсь текст з інтернету, але ж це були б не мої власні слова, тож таку ідею я все ж відкинув.

Якщо так задуматись, то спочатку через навчання, а потім через кар’єру, у мене навіть не було часу на якісь там побачення і тому подібне.

А може, я просто не шукав жодних більш-менш серйозних стосунків, бо завжди дійсно хотів бути разом тільки з однією дівчиною.

Коли прийшов додому, то дуже тихо відчинив двері: спочатку треба було перевірити, чи не вдома Саша. В передпокої одразу ж побачив дві пари взуття не на поличці: одні з них були Сашині, інші — якоїсь іншої дівчини, з іншим розміром.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше