Місяць сховався за хмари, йшли в цілковитій темряві, підсвічували телефонами, а ще Павло мав кишеньковий ліхтарик. Нарешті вийшли на галявину, за якою знаходився будинок Петра Газуги. З-за хмар вийшов місяць і висвітлив узлісся, невеликий паркан та дерев'яний будинок мольфара.
– Все, прийшли, – сказала я.
– Це і є наш дім? – запитала Марія Марківна.
Я не відповіла, тому що думки були зайняті іншим. Я раптом подумала, а що як дід Петро буде проти гостей? З чого я раптом уявила, що старий мольфар погодиться прийняти цих людей? Пізно про це думати. Зараз і дізнаємось.
Підійшли до будинку, з віконця просочувалося слабке світло. Добре, отже, не сплять.
Я перша підійшла до дверей і постукала. Ніхто не відповів. Я відчинила двері та увійшла. За мною слідом пройшла Марія Марківна.
У мерехтливому світлі гасової лампи я побачила високу чорну постать, що стояла в протилежному кутку кімнати. У мене підкосилися ноги, все похололо всередині. Я впізнала цей силует.
– Доброї ночі, дівчинко моя. Я радий, що ти знову ходиш.
Я зупинилася, як укопана, Марія Марківна обійшла мене й пройшла в кімнату.
– Усім добрий вечір! А що, просто, але етнічно! Трохи прибрати, і можна жити. Тут пічка є? – повернувшись до Ярослава, спитала жінка.
У цей час у кімнату ввійшли й інші. Я стояла та не знала, що робити. Побачити тут Ярослава я не очікувала.
– Ти не рада мене бачити, моя дівчинко? – спитав він.
Він заклав руки за спину й вийшов із тіні.
– Не дивіться йому у вічі, – тихо промовила я.
Ярослав зупинився посеред кімнати. Виглядало це моторошно, висока, сутула постать у капелюсі, недобра посмішка й сині очі.
– А що? Колоритно виглядайте! Хто ви, юначе? – звернулася до нього Марія Марківна, – ви тут мешкаєте?
Ярослав перевів погляд на жінку.
– Я тут ненадовго, прийшов відвідати дочку.
– Як чудово, а де ваша дочка? – надихнулася Марія Марківна.
Подивившись на мене, Павло зрозумів, що щось тут не так.
– Мамо! – покликав жінку Павло.
– Ну що, мамо? Вічно ти мене смикаєш! Це, до речі, мій син Павлик, – Марія Марківна показала на Павла рукою, – то де ваша донька, ви кажете?
– Моя дочка за вашою спиною, – сказав чаклун, – Катю, запрошуй гостей у будинок і познайом нас, будь ласка.
Марія Марківна обернулася.
– Не зрозуміла. Катя – ваша дочка? Як несподівано! – сплеснула руками жінка, – Катю, ти вирішила влаштувати нам сюрприз? Я не знала, що твій батько живий! Ми ж тебе прихистили, як сироту!
– Мамо, перестань! – крикнув Павло.
Як він міг підвищити на маму голос? Бунтар! Мама від несподіванки замовкла й насупилася.
Я подивилася на дівчат, вони теж зрозуміли, що не все гаразд.
– Не дивіться йому у вічі, – ще раз тихо повторила я.
Я відсунула Марію Марківну вбік і підійшла до Ярослава.
– Де дід Петро та Тарас?
Він продовжував усміхатися. Від його посмішки мурашки пройшли по всьому тілу.
– Вони в коморі, з ними все гаразд.
– Відпусти їх.
– Ти знаєш, що мені потрібно. Поверни, і я відпущу, – Ярослав кивнув на моїх друзів, – і їх також відпущу.
– Третій варіант, виявляється, можливий.
Ярослав, здавалось, замислився.
– Третій варіант?
– Третій спосіб, що можна зробити з твоїми знаннями. І тепер ці знання мої. Я тепер володію всім, що ти знав і вмів. Невже ти цього не передбачив?
У Ярослава зійшла усмішка з лиця.
– Що ти маєш на увазі?
– Ні, не передбачив, – тепер усміхнулася я, – ти тільки зміг простежити мій маршрут сюди, до діда, а потім загубив слід. Чи не правда?
Я відчула якусь «холодну тишу» у своїй голові. І раптом здалося, що у мене в мозку відключився ще один блок. Несподівано я почула думки Ярослава! Гострі, виважені, швидкі. Він, практично, не озвучував їх, намагався приймати рішення, ґрунтуючись на підсвідомості та почуттях. Але й цього мені було достатньо, щоб зрозуміти, що Ярослав у сум'ятті. Не все сталося так, як він планував.
Я була вражена новою здібністю. «Ну, що, Єво, виявляється, це не так вже й складно!»
– Твої тупі вартові чекали на мене у Єви, але це було не передбачення, а просто перестраховка: а раптом я надумаю повернути свою прикрасу? Уяви, а ти навіть не знаєш, що я це зробила! Я повернула її, мольфа знову в мене!
Я торкнулася ланцюжка на шиї. Ярослав насупився.
– Ти прийшов тільки за мною. Ти не очікував побачити їх тут, – я кивнула назад, вказавши на друзів, – твоя спроможність передбачення зі мною вже не працює!
– Так, ти засмутила мене, моя дівчинко.