Розділ 2. Буденність.

— Що будемо робити з дівчам?
Над ліжком маленької дівчинки стояли двоє чоловіків, які були схожі на звичайнісінький простолюдинів.Від них дуже пахло рибою ,тому можна було одразу здогадатись, що вони рибаки. Приміщення виглядало доволі комфортно, але було водночас і крихітним. Було відчинено вікно, з якого віяло прохолодним вітром, який то утихав, то знову розпочинався. Одного з рибаків, якого було звати Домінік, було довге шовковисте волосся, яке було зав’язане в акуратний хвостик. А одяг, не дивлячись на те, що він рибак, був досить чистим та охайним. Явно було помітно, що він за собою дуже доглядає.А от другий — Кларк був його протилежністю. Коротка стрижка, одяг увесь подраний та порізи на руках видавали, що він дуже старанно працює.
— Кларк, нам проблем не потрібно.Однозначно убити!
— Але вона ще зовсім крихітка.
— Ти, бачиш, це зелене око? — запитує суворо він приятеля.
— Так.
— І ти знаєш, що воно означає?
— Так…
— Отож, в тебе ще є якісь сумніви?!
— Але все-таки ,Домінік… – не встиг він договорити, як почув чиїсь кроки.
— Невже це іде керівництво ,– стривожено мовив Кларк.
Тоді чоловіки дуже розхвилювались ,так що не могли знайти собі місця. "Якщо нас спіймають ми залишимося голови " ,– ужахнувся від своїх же роздумів Кларк. Вони нічого й не встигли зробити, як двері в кімнату відчинились.
— Добрий день, очікуємо від вас улов,– мовив суворо керівник, який, як і його товариші, був одягнений у військову форму.
Рибаки мають свої зміни та це зазвичай два дні на тиждень.І сьогодні на зміні Кларк і Домінік, які за ці два дні мали виловити певну кількість риби.
— Ну, що ви застили. Несіть рибу. Чи ви не маєте?! – грубо висловився керівник, поглядаючи на свій меч.
— Ні, ні, звичайно, маємо. Стоїть уже біля дверей.
Тоді чоловік поглянув на сітки, у яких була риба й наказав своїм приятелям віднести її в потрібне місце. Тоді вже, направляючись до виходу він почув дитячий голос.
— Мамо, батьку…
— Хто це у вас там?! – із суворим тоном запитав керівник.
— Вибачте… Ми не знаємо її, клянемося. Вона нам випадково натрапила… –  боязким голосом відповів Домінік, присівши на колінки.
Тоді чоловік відштовхнув рибака, наблизившись до дівчинки. Дитина вже проснулась і тільки перелякано спостерігала за подіями. Тоді невідомий їй дядько нахилився до неї і, піднявши її підборіддя, заглянув прямо в очі.
— Що?! Дівча іще людина?!
— Бос, але я б не сказав, що вона людина, але водночас не сказав би, що і вампір, – мовив його помічник.
— Відправимо до Роберта ,він знайде рішення, що з нею робити, — мовив чоловік, відпустивши малу. – Зав’яжіть її руки та киньте в мішок… А точно, й цих двох захопіть ,можливо,стануть у пригоді.
— Як скажете, бос.
— Відпустіть мене! – кричала з усіх сил дівчинка.
— Заткнись,– мовив один із чоловіків, вдаривши дитину з усієї сили по її обличчю.
— Ей, що ви робите?Вона ще тільки дитина! – сердито закричав Кларк.
— Ха, ну сам напросився…
Рибака так відлупцювали, що він навіть говорити не міг. Тільки деколи встигав відхаркувати кров.
— Я вам, що говорив? А ви чим займаєтесь?! – суворо звернувся керівник до своїх помічників.
— Вибачте не втримався , – мовив, присівши на колінки, той, що найбільше бив рибака.
— Вставай… Сьогодні я добрий, але ти знаєш, що буде, якщо іще раз не послухаєш мене!
— Так, так. Дякую вам, ви найкращий керівник.
— Без лестощів, а то я можу і змінити своє рішення.
--------------------------------------------
— Дядя, про що задумався?
— Та так… Про момент, коли ми перший раз зустрілись із тобою.
— Ой, це не те, що потрібно згадувати…

Ми сиділи з дядьком Кларком за столом та снідали. Так, ви маєте рацію — вампіри вдень сплять, але не всі. Ми можемо пересуватися і вдень, якщо беремо із собою парасольку, звичайно, у будинку він не потрібний. А оскільки я напівкровка, то я не боюсь сонця, але, для годиться, також його ношу. На справді, вампірам не потрібно багато спати. Їм вистачає і трьох годин сну, але зазвичай ми спимо довго. І я також люблю довго поспати й це явно передалося мені від вампірів.

— Знаєш, а в людей однозначно смачніша їжа ,– мовила я, доїдаючи останні кусочки амулета.
— Чому ж? Невже моя їжа не смачна?
— Дядьку, звичайно, смачна, але в нас у їду всюди додають кров. Навіть чай і то з кров’ю. А от у людей такого не має там просто чудова їжа.
— Хах, якби вампіри не пили кров, то б помирали.
— Звичайно, шкода, що мені також потрібна кров… Ой, заговорилась я щось. Мені потрібно бігти, а то знову запізнюсь ,– квапливо сказала я, одягаючи пальто.
— А, як же чай?
— Залишаю його на тебе.
— Все ж таки вона виросла хорошою дівчинкою навіть, якщо не хоче цього показувати ,— пробурмотів дядько Кларк собі під ніс.
— Дядь, я все чую.
— Йди, йди.
Вам, напевно, цікаво, як я перетинаю стіну й потрапляю у світ людей? А все просто, я вмію телепортуватись. Для вас це, може, звучати дивно, але я вам усе згодом роз’ясню.
--------------------------------------------
— Джулія, ти вже в  третій раз запізнюєшся за цей тиждень ,– сказала мені вчителька, як тільки я  зайшла в клас.
— Вибачте…
— Я ще мовчу за попередній тиждень. – Це вона говорить про той раз ,коли я прийшла на третій урок. Ну не звикла я до такого раннього підйому… – Твоє покарання буде… Сьогодні після закінчення уроків будеш ти прибирати клас.
— Покарання? – здивовано мовила я. В академії вампірів такого поняття не має, хочеш приходи хочеш ні - це твій вибір вчитися чи ні.
— Вона, що вперше чує про покарання? – перешіптувались однокласники.
— Джулія ,не роби з себе посміховисько, а просто вже сідай за своє місце, – звернулася жінка сердитим тоном до мене.– Знаю я про ваші підліткові жарти ,– пробурмотіла вона.