Розділ 4.Люди чи вампіри?

— Сніжок, про що це ти так задумалась? — запитав мене Фред, як тільки закінчились уроки.

— А так про всяке.

— Що так турбує твоє серденько? — запитав він, простягаючи до мене мій верхній одяг.

— Що ти думаєш на рахунок того, щоби прогулятися до пірсу?

— Чого то тебе так раптово до води потягнуло?

— Ну якщо не хочеш сама…

— Лади, лади, йду я,– сказав Фред, перебивши мене.

 --------------------------------------------

— І що тобі тут так подобається? Холод, сирість,- мовив Фред, притискаючи до себе ближче свій жакет.

 Ми вже з Фредом дійшли до потрібного нам місця. Присівши на лавочку я підняла свою голову у верх і було видно, як уже світає. Моє синє плаття розліталося на вітру. Сьогодні я просто не встигла переодягнутися в зручний одяг після уроків у школі людей. Моє волосся зав’язане в пучок ,із якого деякі волоски вибирались. Як ви вже знаєте я зазвичай не встигаю зранку, тому пучок виходить не все красивий, але в школі людей заборонено бути з розпущеними волоссям. Тому приходиться ,хоча б якісь. Я упустила свою голову, поглянувши на Фреда. Його волосся все так блистить в порівнянні з моїм. Я можу сказати, що довжина волосся в нього більша ,ніж у мене. Зазвичай він зав’язує маленький хвостик, а все інше лишає розпущеним. У світі вампірів та людей полюбляють довге волосся. Але, як я чула у світі в людей є до того особливе значення. Але так я там не довго тому ще не дізналася.

— Що ти думаєш на рахунок людей? — мовила я, поглянувши на друга.

— Ти сьогодні така дивна… Ну, що я думаю на рахунок людей? Як і всі вампіри.

— А про, що думають усі вампіри?

— Джу,ти мене так не лякай,– сказав він, поглянувши мені прямо в очі. - Говориш так ,ніби сама не вампір, — пробурмотів Фред, відвівши погляд. - Давай, може, вже підемо, а то зараз жаримось на сонці?

— Чому люди і вампіри так ненавидять один одного? — запитала я, здихнувши.

— Сніжок, проснись! — мовив Фред, штурхаючи мене за плечі.

— Та я й не сплю, — пробурмотіла я вставши з лавки .- Йдемо.

 --------------------------------------------

— Це ж твоє? — запитав хлопець, протягнувши до дівчини пакетик із кров’ю.

— Я все зараз роз’ясню.

— Не треба нам нічого говорити ми все знаємо.

 З під парти вийшли другі учні, оточивши дівчину. Вона почала панікувати тим саме відсторонюючись на зад.

— Убити! Убити! — кричали учні. Дівчина хотіла вже тікати, як заду її зупинили охоронці з мечами.

— Ааааа...

— Ей, Джу, просипайся!- із далеку лунав голос.

— Дядьку… — мовила я, обнявши його.

— Що трапилось?

 Тоді я все розповіла йому за сніданком — що зі мною трапилось і що мене турбує. І він явно не був радий новинам.

— Ти хочеш сказати, що він просто протягнув пакетик і пішов геть?! — здивовано запитав він мене, доробляючи бутерброд.

— Так, просто подав і пішов геть, — відповіла я, згадуючи, як це було.

— Навіть не знаю, що й казати.

— Можливо, мені не варто іти сьогодні до школи? А то раптом він приведе інших людей і розповість усе й вони мене точно уб’ють,– затурбовано мовила я.

— Якби він це хотів зробити та б не давав тобі пакетик. І навіть якщо розкаже най спочатку доведе, що це твоє. А раптом це він і захотів тебе підставити.

— Так, ти маєш рацію мені потрібно все раз вивідати,– сказала я і квапливо почала збиратися в школу.

— Знову ти нормально не поїла.

— Дядя, де мій пакетик до школи?

— Там біля стелажа. Сьогодні ще так підеш, а потім щось придумаю на рахунок твоєї їди.

— Добре ,дядьку,– квапливо вимовила я і вибігла на вулицю.

 Я вже хотіла телепортуватись, як раптом побачила, що за деревом хтось є. Спочатку я подумала, що це мені примарилось, але ні. Схоже Роберт явно хоче зі мною посваритися ,якщо відправив свого посильного.

— Ендрю, тобі явно така робота не підходить,– мовила я, підставивши свій кинджал до його горла.

  Охоронців Роберта було почти не помітно. Іще їх називають «тінь «тому, що вони зазвичай усе в чорних костюмах та в довгому плащу ,який почти досягає до полу. Він тільки приймає опитних і доручає їм найкращі мечі, які виготовляють у найвідомішого коваля в нашому місці. Цей чоловік робить меч тільки на замовлення. І постійний клієнт у нього Роберт. Моєю мрією в дитинстві було навчитися досконало орудує зброєю. Тому я часто практикувалася саме в майстерні цього коваля. Навіть він виготовив мені мій маленький кинджал ,який я тепер заховала подалі від своїх очей. Він мені нагадує минуле, яке я хочу забути, стерти з пам’яті…

— Ха, усе ж таки піймала мене. Я прийшов взагалі-то з дружніми намірами,– мовив Ендрю, забравши від мене кинджал і вже підставив його під моє горло. - Ти стала краще, але не ліпше за мене.

— Ха, ти прийшов, щоби мене убити та ,чого так тягнеш?

— Якби я хотів тебе прибрати та зробив це ще 7 років тому… Ой точно я ж забув ти не хочеш цього згадувати. Нагати тобі ,як ти убила мою маму? Моє життя перетворилося в пекло і все це із — за тебе.

— Годі мені це нагадувати! Спершу, щоби дивитися на мене подивися на себе. Твої руки в крові, яку ти ніколи не вимиєш! — сказала я сердитим тоном. - Не думаю, що твоя мама хотіла б цього.

— Та, що ти знаєш за мою маму?!– обурено мовив він, кинувши мене на землю. - Я ще раз тебе попереджую не вв’язуйся в це,– сердито мовив Ендрю і зник, як туман.

— Ендрю, я насправді саме така ,якою ти мене описуєш? — сидячи на траві пробубоніла я, витираючи сльози, які тільки виступали.

 --------------------------------------------

 Я вже прийшла до школи людей. Ви не уявляєте ,як я перелякалася ,коли побачила, як люди ходять у дивній мені одежі. Ідучи по коридору я бачила особин, які були вдягнуті в костюм відьми хтось навіть був вампіром. Це так виглядало реалістично, що я навіть могла переплутати з реальним вампіром. Втікши від того божевілля в клас я підійшла до своєї однокласниці.