Розділ 9. Обман заради добра.

— Що це за дівча?

— Роберт, я не знав, що з нею робити тому привів її до тебе, – відповів пан, посадивши на коліна вампірів ,яких привів із собою.

— Вань, ти вважаєш, що в мене тут смітник?! – суворим голосом запитав Роберт та наблизився до спійманих.

 Чоловік, на якому був одягнений капелюх, нахилився до дівчинки та підняв її підборіддя у верх так, щоби розглянути її обличчя. І тоді від побаченого він відштовхнув її і приперся до столу.

— Це дитина людини та вампіра. Перший раз таке бачу, – пробурмотів Роберт собі під ніс.

— Вибач, треба було зразу позбутися їх, – мовив Ваня й наказав своїм товаришам забрати їх.

— Стій, – різко Роберт став перед ними й нахилився до дівчинки,-  Як тебе звати?

— Я не говорю із незнайомця, – огризнулася дівчинка й у відповідь дістала ляпасу від Вані.

— Тобі було велено сказати своє ім’я! – мовив чоловік ,який її вдарив.

— Облиш ти дівча. – Після цих слів Роберт витягнув свій меч, який стояв у нього за спиною. – Ти не страшись мене, я просто хочу дізнатися твоє ім’я,- сказав це з усмішкою на лиці.

— Джоді, – тихим голосом відповіла та.

 Тоді чоловік піднявся і провів мечем біля шиї рибаків. І наказав забрати із рота їм мотузку, яка не давала тим говорити. Один із рибаків, як тільки зміг рухати ротом, благав, щоби його звільнили та він зробить усе для Роберта, а другий просто мовчав.

— Як його звати? – запитав Роберт товариша, показуючи на рибака з короткою стрижкою.

— Кларк.

— І, що ж ти Кларк нічого не хочеш сказати?

— Перед смертю не наговоришся, – коротко відповів рибак панові.

— Хах, та ти й не помреш.

 Лічені секунди та одного з рибаків уже нема. А з меча стікає свіжа кров. Крапля за краплею. Роберт витер рідину, яку потрапила на його обличчя, та нахилився до дівчинки.

– От і все Джодії більше не має, – усміхнувся чоловік, а перелякана дитина спостерігала, як чоловік витирає свій меч білою хусткою. – Як там тебе? Точно Кларк. Тепер ти будеш опікуном дівчинки.

 Роберт вирвав зі свого плаща полотно й зав’язав її на обличчі дівчинки, прикривши її зелене око. І хрипким голосом промовив:

— Панно, ласкаво просимо, вас у світі вампірі…

 --------------------------------------------

— Джулія ти, що сьогодні в такому хорошому настрої?

— Та так просто, – відповіла я Меті.

— Ти все ходиш така надута.

— Яка ще така надута?

— Ходять легенди, якщо до Джулії хтось підійде та вона його поглядом знищить, — прошептала мені на ушко Меті.

— Ну тебе, – мовила я, направляючись у клас.

— Скоро Новий рік, як його хочеш провести? – запитала мене дівчина, ідучи зі мною до класу.

 Я навіть не помітила, як наступила зима, але холод, який пробирався до мене під одяг — усе видав. З кожним днем ставало все холодніше. Та темніло вже швидше. Дні йшли. Кожного дня на календарі я позначала ,скільки залишилося до Нового року.І кожного разу дивувалась, як так скоро плине час. «А якщо щось піде не так? А якщо я зіпсую всім свято?»- крутилось у моїй голові, як тільки я згадувала про мій план. До того я була впевнена у своїх мотивах, але чим більше занурююсь у це - тим більше сумнівів. Зовсім не схоже це на мене - турбуватися за інших.

— І ,як же їй сказати, що я в той час буду у світі людей? – пробурмотіла я собі під ніс.

— Я не почула, що ти сказала.

— Кажу поїду в друге місце.

— Зрозуміла. А я хочу признатися Фредові, що він мені подобається.

— О ,нарешті, ти наважилась. Бажаю успіхів.

  І ,як тільки ми згадали про Фреда він з’явився перед нами. Після закінчення уроків ми всі дружно пішли до дому. І говорили на всі теми, які тільки приходили нам у голову тому, що це останній день ,коли ми бачимось перед канікулами. Через тиждень Новий рік тому, проходячи  вулицями можна помітити, як люди прикрашають будинки. Якщо відверто ,то  тільки зимою ми всі дружно із сім’єю збиралися за вечірній стіл та чекали, коли на годинці стукне 12-та година. Але ставши старшою я зрозуміла, що факт того, що прийде Новий рік це не означає, що всі проблеми підуть зі старим. Як би мені не хотілося, але сварки між мамою та моєю бабкою не втухали. І це все відбувалося саме зимою саме на мій день народження, яке такі на другий день після Нового року. Я все ставила собі питання:«Навіщо взагалі люди та й вампіри чекають Новий рік?»

— Джулія… – гукав до мене голос, поки я блукала у своїх думках.

 І це виявилася вчителька школи людей, яка старанно питалася до мене достукатись. Відповівши на її запитання я сіла за своє місце, поглянувши на Еріка, який поглядав на те, як падає сніг. Я склала свої руки в замок, поставивши їх на стіл та приперла на них свою голову. Я дивилася на Еріка й ніяк не могла зрозуміти, що в нього на думу. «Про що він взагалі думає? Навіщо допомагає мені? Невже я насправді йому подобаюсь?» — так багато запитань крутилось у моїй голові, на які він не давав відповідь. Я не знала чи вірити йому чи ні. Я просто дивилася на нього так, що скоро б протерла дірку якби він не поглянув на мене. Наші погляди зіткнулись і я побачила те, що ніколи не бачила: його сірі очі, в яких відбивалася я, його світле обличчя, на яке світили маленькі промінчики сонця.

 Настав час, коли й у школі людей розпочинаються канікули. Попрощавшись з однокласниками, з якими я так здружилась, я пішла додому. До дому у світі людей. Я була змушена залишитися тут тому, що потім би не змогла перетнути стіну. Перед різними святами ,як і в людей, так і у вампірів охорона збільшується біля стіни.

 Я вже підходила до дому й побачила, як діти грають у сніжки. І зразу згадала, як одного разу я попросила маму зіграти зі мною. Після того я була іще тиждень хвора, але зате в мене були повні штани радості. І це був останній раз коли я в них і грала…

 Я нахилилася і зліпила одну сніжку, як відчула, що моя спина тільки, що стала мішенню. Я обернулась і побачила Еріка, який старанно вже робив нову сніжку. Я не встигла підійти до нього, як він ще кинув нові порції. Тоді я так розізлилася на нього, що почала кидати взамін. Через пару хвилин ми вже двоє лежали на снігу, а діти тільки поглядали на нас, як на божевільних. Я вся була мокра з ніг до голови й теж стосувалося Еріка.