Розділ 12.Правда.  

Хлопець зайшов у приміщення й той, хто йому ставав на заваді - у того кидав зілля і вони миттєво засинали. Одна сходинка, дві, три та от уже залишилася остання, але він ніяк не міг стримати тремтіння своїх рук. Він оглянувся назад і зрозумів ,якщо не сьогодні, то більше ніколи. Хлопець подолав цей шлях і направився до вікна, біля якого сиділа жінка в колясці й милувалася небом. Вона навіть не почула що, позаду неї хтось є. Хлопець невпевненим голосом промовив: «Mамa». І лише тоді жінка обернулась. ЇЇ сиве волосся було зав’язане в невеличкий пучок, а її руки були всі в зморшка так само ,як і обличчя . На ній було вдягнуто легеньке сіре плаття, яке було нижче колін. Вона поглянула на хлоп’я як на чужого ніби це не її син. У її очах не було ні краплі журби, а тільки погляд у нікуди.

— Мамо, ви мене не пам’ятаєте?

— Я вас не знаю, молодий пане. Напевно ,ви мене з кимось переплутали. У мене тільки донька. - тоді вона перевела подих і продовжила : – Що ж вас привело до мого дому? – запитала жінка, поглянувши на хлопця.

— Мамо, це ж я Ема.

— Хлопче, ви не жартуйте так. Охорона, – мовила вона ,гукаючи своїх помічників, але звичайно ж, ніхто не відповідав.

— На мій день народження ви вдягнули на мене білу сукню, яку я замастив морозивом. І потім ви мене ще довго сварили.

— Навіщо ти прийшов ? Познущатися з мене?

— Звичайно ж, ні.

— Твій батько відправив мене сюди та закрив тут, як якусь тварину в клітку. Всі мене тут вважають хворою й заставляють їсти невідомі трави. Невже я насправді божевільна? Коли я тебе наряджала в сукні та, що тобі погано було? Погодься, що краще бути дівчиною ,ніж хлопцем? Я ж для тебе старалась, але саме через тебе мене тут закрили. Краще б ти ніколи не народжувався, – закричала жінка, наближаючись до сина.

 Хлопець не встиг нічого і відповісти, як жінка пірнула в його живіт кухонним ножем і від болю він тільки упав на підлогу. А жінка натомість просто усміхнулася і продовжила спостерігати за болем сина. І тоді хлопець, стиснувши зуби мовив:

— Ви все життя мене принижували. Заставляли соромитися того, що я хлопець. Тепер я прийшов, думаючи, що ви змінились, але правду кажуть: «Люди не змінюються…Особливо такі, як ви»

 Він уже зневірився й насправді хотів померти ось так, але коли побачив дівчину, яка не залишила його, а прийшла не зважаючи на все - захотів жити далі. « Існувати для того, щоби жити. Щоби просто радуватися кожному дні, радуватися коли сходить та заходить сонце. Радіти, що сьогодні картопля, а не рис. Чи навпаки за дві щоки поїдати, те й те й не зважати на те, що ти набереш вагу. Не думати, що про тебе подумають інші та не дивитися на себе в дзеркалі, як на однорідне тіло. У кожного є свої проблеми, які не потрібно знецінювати. І кожного разу ,коли труднощі поставити  собі питання: «А ,як світ буде без мене?». Як би не здавалося дивним, але кожне життя дорогоцінне й не потрібно здаватися так легко. І якщо є хоч би одна ниточка, за яку ви можете потягнутися — не стійте, а тримайтеся за неї навіть ,якщо вона може в будь-яку мить обірватись» — згадав хлопець слова з одної газети, яку він усе читає, щоби підбадьорювати себе в трудну хвилину.

 --------------------------------------------

   Знаєте, а головнокомандуючий людей живе в цілих хоромах. Як тільки віз зупинився я вибралась із нього і стала позаду будівлі. Я поглянула на пораненого Еріка, який був без тями. «Надіюся з ним усе гаразд»,– пробурмотіла я й направилась слідом за ними. Я хотіла не помітно прослизнути, але біля дверей мене зупинила дівчина.

 — Панно, ви куди?

— Ой напевно…– не встигла я й договорити, як мене перебила жінка, яка підійшла до нас.

— Лінда, нам потрібні термінові ще одні руки на кухню. Де ж та служанка, яка мала сьогодні прийти,- мовила жінка, звертаючись до дівчини та поглянула на мене. - А це хто?- вона поглянула на Лінду, а тоді знову на мене й тут раптом скрикнула: - О й це ж ти та сама Крала, яку я шукаю. Я пам’ятаю ти казала, що вдягнеш рожеве плаття з білими рукавами. - Не встигла я й заперечити, як жінка потягнула мене за собою.

  Я й не зрозуміла, як уже опинилась у кухні. Усі старанно працювала й по їхньому руху було помітно, що вони дуже квапляться. Кухня була досить великою й дуже виділялися дві великі пічки, які були в кінці приміщення. На кухні були здебільшого жінки, але я й побачила двох чоловіків, які місили тісто неподалік від пічок.

— Ану, на хвилинку відірвіться. – І коли вся увага направила на жінку вона заговорила: – Це ваша нова помічниця - Крала, попіклуйтесь про неї. Не буду вам заважати, а тобі успіхів.

 Жінка вийшла, а я тільки поглядала їй вслід. Я зрозуміла, що це для мене дуже чудова можливість прокрастися в самий будинок. Я насправді не думала, що це буде так легко. Головне, не попастись.

— Замотай своє волосся в хустинку, – звернулася до мене робітниця, подаючи мені тканину, якою зазвичай дівчата замотують волосся, щоби воно не заважало. - У кімнаті, яка неподалік, стоять сукні — вони всі однакові. Ми їх використовуємо для роботи, – сказала вона й позвала ще одну дівчину, яка мені показати дорогу.

  Кімната насправді знаходилася близько біля кухні тому довго нам іти не прийшлось. Я вдягнула вбрання, яке мені дали й воно було коричневе і трохи порвете внизу. Звичайно ж, помітно, що я не перша його одягала, але моя хустинка, з якої вилізла моя коса, та це плаття виглядало на мені гарно. Ми вже повертались на кухню й мою супутниця весь час усміхалася й було таке відчуття, що вона з мене сміється.

— Можу я дещо запитати? – звернулася я до неї.

— Звичайно ж міс.

— Міс?

— Ой ви такого нічого не подумайте просто ви явно старші за мене. Я вихована так, щоби звертатися на «ви» до всіх ,хто є навіть трохи старшим за мене.

— А скільки тобі? – поцікавилася я.

— Мені 13.

— Ого, ти така ще молода, а пішла працювати…

— Моя бабуся важко хвора тому була вимушена, – мовила вона й усміхнулася.