Розділ 14. Пішки.

— Ну тоді в мене є для тебе інша пропозиція,– мовив чоловік і підніс лист, який був запечатаний червоною печаткою.

 Дівчина поставила ногу на ногу й недовірливим поглядом глянула на пана й розгорнула лист. І перше, чому вона приділила увагу – це на підпис, який був внизу тексту. Гостя пригадала, що в книзі, якій їй дав батько, такий же підпис. Він був не знаменитим письменником, але його донька була все першим читачем. Батько Джоді писав книжки для дітей і вона його твори просто обожнювала. Й одного разу дівчинка поцікавилась, що це за каракулі він пише в кінці книги, а він відповів, що це його підпис. І відтоді дівчина чітко пам’ятає його підпис.

— Що це? – здивовано мовила гостя після роздумів.

— А, що тут не зрозуміло… Лист від твого батька,- відповів Роберт і на пару мить показалось, що на його лиці виступила посмішка. 

— Він же…

— Прочитай раз листа, а потім вислухаєш мене.

 Дівчина зібралася з духом і почала читати: «Привіт ,Джоді! Це я твій батько. Ти, напевно, думала, що я помер, але ні. Мене залишили в живих, але краще б вбили, ніж проводили над мною такі питки. Я пишу цей лист із метою не пожалітися на те, яке в мене погане життя, а розказати, що дуже радий, що ти змогла вижити. Я на мить не міг забути про тебе й кожного разу хвилювався, що ти не залишилась у живих. Хочу сказати одне мені потрібна твоя допомога. Мене тримають, як заложника й роблять над мною експерименти. Я багато прошу, але я думаю лише ти це зможеш зробити. Тому, що ти, як я тобі до того говорив, напівкровка й тому зможеш проникнути сюди. Роберт тобі все докладніше пояснить. Прощавай…»

У гості на очах виступили сльози й Роберт протягнув до неї білу хустинку, яку вона прийняла. На мить вона втратила контроль, але скоро прийшла до тями.

—Що мені робити? – мовила вона впевненим голосом.

— О так би зразу, – мовив чоловік, взявши із кишені сигарети та продовжив: — Спочатку трохи пристосуєшся до світу людей, а потім приступиш до плану.

— Як же мені пробратися за межі кордону, якщо люди поставили найсильніших військових. 

— Не хвилюйся мої хлопці тобі покажуть, де можна проскочити.

— Але якщо ваші охоронці також можуть туди добратися та навіщо мене?

— Хах, якби це було так легко. Папери які нам потрібні розташовуються в дуже скритому місці й туди важко моїм навіть охоронцям пройти. Щоби туди пройти потрібно вжитися в те середовище, а вони не можуть, бо їх зразу вичислять. А ти якщо прикриєш своє червоне око й покажеш їм для них звичне ніхто нічого не запідозрить… Ти мені принесеш папери й заодно визволиш батька. Чи ти хочеш, щоби він там помер?
-----------------------------------
— Отож, ти той самий друг дитинства? А я думала чи ,то той кулон, чи ні,– мовила я до Еріка, почувши його розповідь.

— Я із самого початку догадувався, що це ти, але в мене ще були сумніви,– мовив Ерік, припершись до столу.

Ми перебували в секретному лігві Еріка. Я навіть не встигла все розмислити тому, що після ще однієї розбитої тарілки потім мене заставили мити поли. І працювала я до вечора, а коли завершила вже почти із заплющеними очима відмикала замок у потайну кімнату.

— Ти не міг самого початку так сказати, а не говорити, що в мене закоханий?–  вимовила я простягнувшись, щоб от-от не заснути.

— А я й не брехав.

Тоді від здивування я ледь не впала зі стільця, але мені пощастило, що мій співрозмовник скоро зреагував і затримав падіння. Він був навпроти мене й дивився мені прямо в очі. Та було таке відчуття, що він наближається з кожною секундою все ближче. Одною рукою він тримав знизу мій стілець, щоби я не впала, а іншою схопився за краєчок столу. І, нарешті, він заговорив :

— Хочеш зустрічатися зі мною?

— А?

— Та жартую я. Не дивись ти так, ніби почула, що втратила купу грошей.

— Це випадково не тип жартів, у якому є частка правди?

— Не знаю. Це тобі вирішувати, чи правда це, чи ні.

 Тоді хлопець поправив мій стілець у звичне русло  та встав і планував щось сказати, але не встиг і видихнути. Я схопила його за білу кофтину, та наблизила до себе.Я відчувала, як моє серце все більше розпочиналося битись. Ніби в будь-яку мить, може, вискочити з грудної клітки. Наші очі були один навпроти одного і я на мить засумнівалася, але потім, коли вже мої вуста доторкнулися до його я забула про все.

-----------------------------------
 — Крала, а де ти поставила ті рушники? — запитала мене головна на кухні.

— Які рушники?

— Ну приїхали… Ті, які я просила тебе розвісити висихати, але їх там немає.

— Ей, хто сюди поставив мокрі рушники? — закричала одна зі служанок неподалік.

— Крала, ти сьогодні якась зовсім розсіяна. Може, то ти приховала? Чи невже ти закохалося? — мовила вона посміхнувшись.

— Ні, мадам, ви що, в кого б мені? Просто не виспалась. Начебто було, у кого мені закохуватись і часу на те зовсім немає.

— Що насправді нема в цьому домі того, у кого ти б могла закохатися? – почула я позаду голос.

 Усі озирнулись і здивувалися, коли перед своїми очима побачили пана Еріка. Точніше було дивно, що саме ці слова прозвучали з його вуст. Він підійшов ближче до нас і поглянув на мене пару секунд, а тоді на мадам.

— Ви так не завантажуйте  їх роботою, а то ще цим молодим панянкам потрібно знайти чудового супутника. А то вони не мають часу й на побачення ходити. Чи не маю рацію ж я? – звернувся він до мадам, а потім поглянув на служок.

— Звичайно, маєте рацію… Сьогодні відпущу вас по швидше.

Ерік ходив по кухні й допомагав іншим робітникам. Але деколи було таке відчуття, що на кухні він бачив тільки дівчат і увивався біля них, як квочка біля курчат. Як тільки я не погляну, що хтось кличе на допомогу він тут, як тут. Уявив, напевно, себе рятувальником тільки ще плаща йому не хватало. Але фартух на ньому також дивився класно.

Коли я почула, що головна на кухні говорить, що робота закінчена, то я перша вибігала з кухні. Навіть не встигла зняти фартух. Але сталося не так, як гадалося. Для когось Ерік — це рятувальник, а для мене — покарання.