4 глава

Брат

Вечір.

Як я втомилась від сьогоднішнього робочого дня, це просто жах. Весь день у документах, навіть на обід не виходила. Весь мій обід був це дві чашки міцної кави. А зараз живіт так скрутило. Так хочеться їсти, що готова з’їсти будь-що. Мені на телефон прийшло повідомлення від Габріеля.

“Софо, я вже біля твого відділення банку. Чекаю на тебе. Сподіваюсь ти пам’ятаєш як виглядає моя машина”

Я подивилась у вікно і побачила там білий позашляховик. І через декілька секунд з нього вийшов брат. Підпалив цигарку і почав курити. От брехло, казав, що кинув курити, а сам... просто немає слів. Я зібралась і вийшла на вулицю, перейшла дорогу, Габріель припаркував свою автівку з іншої сторони, бо саме у ту сторону нам треба буде їхати, якщо ж звичайно ми поїдемо до мене додому. Я підійшла до брата, він тим часом кинув недопалок у смітник.

- Привіт, сестричко

- Привіт — ми обійнялись — куди поїдемо?

- Я забронював столик у ресторані, тож їдемо туди — він посміхнувся. Відкрив передні дверцята свого позашляховика, я сіла на сидіння і зразу відчула запах парфум Габріеля. Завжди користується парфумами, які ну дуже пахнуть. Але запах приємний. Габріель сів за кермо і ми поїхали. Брат весь час дивився на дорогу. Йому хтось подзвонив. Він включив голосний зв’язок.

- Коханий, я вже тебе чекаю біля ресторану — почула я виражений акцент дівчини в її словах.

- Ми вже скоро будемо — сказав брат і швидко поклав слухавку.

- Хто це був?

- Моя дівчина, ми вже з нею три місяці як зустрічаємося

- А як її звати?

- Емілі. Ми з нею познайомились на роботі. Вона захотіла переїхати сюди, до мене — брат посміхнувся — зараз я тебе з нею познайомлю

Ми приїхали у центр міста. Під’їхали до ресторану. Габріель припаркував автівку біля ресторану. Ми вийшли з неї. Та підійшли до ресторану біля якого стояла дівчина. Між іншим дуже симпатична афроамериканської зовнішності. Це здається саме Емілі. І таки я права. Бо ми підійшли саме до неї. Габріель поцілував свою кохану у щічку.

- Привіт, кохана

- Привіт — з акцентом сказала дівчина. Але тепер зрозуміло чому.

- Еммі познайомся це моя сестра Софія

- Можна просто Софі — сказала я і посміхнулась

- А це Емілі... так дівчатка, пішли у ресторан, а то у нас замовлений столик на пів сьомої, а вже майже сьома

Ми зайшли у ресторан. На нас подивився адміністратор.

- Доброго вечора. Ви бронювали столик?

- Так. На трьох

- Добре — чоловік взяв три меню і повів нас за столик. Ми сіли за столик і почали читати меню. Ого, ну тут і ціни. Одна кава чого коштує.

- Я пригощаю — сказав Габріель, коли подивився на мене, і побачив мої розгублені очі.

Ми замовили страви. Я дивлюсь на свого брата та його дівчину. Вони посміхаючись дивлячись один на одного.

- Емілі, а скільки вам років?

- Мені двадцять сім — вона посміхнулась

- А звідки ви знаєте українську мову?

- Емілі вивчала українську мову на курсах

- Так. Коли ми познайомились з Габріелем, я знала лише декілька слів українською. Тому я сама захотіла вивчити українську

- Молодець

- Дякую... мені треба відійти у вбиральню

Емілі встала і пішла у вбиральню. Я подивилась на брата.

- Габріель, а як наші батьки відреагували на Емілі?

- В принципі добре. Мама весь час дивилась на неї і посміхалась, коли я їх знайомив, а тато мені сказав, що у мене хороший смак — Габріель посміхнувся

- Це добре, що Емілі сподобалась нашим батькам — я посміхнулась. Нам принесли наші страви, якраз до нас повернулась подруга брата. Ми всі разом почали їсти. Габріель і Емілі мені розповідали як познайомились, як почали зустрічатись. Слухати їх було цікаво. Адже так виходило, що вони доповнювали один одного. Це так мило.

Після вечері з братом і його подругою, брат мене завіз додому. Бо побачив яка я втомлена. Я зайшла у квартиру, кинула сумку в коридорі та пішла спати. У мене навіть не вистачило сили аби полежати у ванній. Подумала, що якщо я туди піду, то можу там і заснути. А завтра знову робота. Але на щастя завтра вже п’ятниця. А це означає, що скоро вихідні. А в понеділок вже останній день кварталу, тому завтра треба доробити все що не встигла зробити сьогодні. Швидше б вже пройшов цей тиждень і можна з чистою душею йти у відпустку.

Я лягла на ліжко, вкрилась і одразу заснула.

Ранок. Я прокинулась, наче виспалась, а наче і ні. Вставши, пішла зробила одразу собі каву. На пробіжку б треба вийти, але так щось не хочеться. Та все одно через не хочу треба йти. Освіжусь, сподіваюсь, що прокинусь. Я випила каву, вмилась і одягнула спортивну форму. Пішла на пробіжку. Як тільки вийшла з під’їзду побачила Марка. Він стояв на вулиці.

- Доброго ранку — сказала я

- Доброго ранку, ви теж на пробіжку вийшли?

- Так

- О, то може складете мені компанію?

- З задоволенням — навіть сама не зрозуміла, що сказала. З яким ще “задоволенням”?

- Тоді побігли — Марк посміхнувся і ми побігли на стадіон.

Ми біжимо по стадіону, я час від часу дивлюсь на свого сусіда. Він весь час дивиться прямо на дорогу і весь час посміхається.

Ми пробігли декілька кілометрів і підійшли до під’їзду.

- Софіє, як ви дивитесь на те, щоб разом зранку бігати? Складете мені компанію?

- А чому б і ні — я посміхнулась.

- Ось і добре, тоді завтра о восьмій зустрінемось

- Так — я посміхнулась.

Я зайшла у квартиру. Знову сусід на пробіжці. І тепер ми будемо бігати разом, я здивована, що він мені запропонував разом бігати. Але звісно ж що згодна. Бо не так сумно буде.