Глава 15.1

Наступного ранку мене знову розбудила Ребекка. Я ледве підвелася з ліжка. Вчора Габріель закінчив тренування, лише коли я знесилено впала на землю і не могла ворушитися. Так що сьогодні від кріпатури не страждали хіба що кінчики моїх вух... Що ж до синців, їх виявилося лише два - чи я переоцінила свої хворобливі відчуття, чи костюм справді рятував.

"Лорд Габріель має рацію, Анно. Тобі потрібно знайти переваги, які ти можеш використовувати в бою", - згідно кивала головою сусідка, вминаючи припасені для мене пиріжки, поки я, розпластавшись морською зіркою на ліжку, приходила до тями. Я сподівалася, що Ребекка розкритикує методи Ректора, але сусідка підтримала його за всіма пунктами. "І що зброю справжню використовуєте - теж добре. Тобі потрібно швидше звикати до неї, на муляжі немає часу". Змовилися вони, чи що? Я тоді запитала, до чого такий поспіх, а Ребекка відповіла: "Минулого понеділка король підняв податки ледь не вдвічі. І дядько каже, що його знайомий отримав державне замовлення на двадцять тисяч алебард. Ще він чув, що проводяться масові закупівлі бойових артефактів. Щось починається, Анна. І Ректор знає, що саме".

Габріель не спізнився ні на мить. Він взагалі, наскільки я зрозуміла, був страшенно пунктуальним.

- Доброго ранку, леді. Анно, одягайся тепліше – сьогодні буде дощ. Ребекка, ось розклад наших занять. Хоча сподіваюся, Лей все ж таки одумається.

Ребекка зблідла обличчям і тремтячою ручкою взяла червоний конверт. Швидко кивнула і відвернулася до вікна - щоб чоловік не побачив її очей, що раптово зволожилися.

Я кинула подрузі підбадьорливий погляд. Хотілося обійняти її або хоча б стиснути плече, але я стрималася: це зачепило б її воїнську честь. Ось коли ми наодинці залишимось, тоді й поговоримо.

Накинувши теплу зимову шаль, яка була частиною форми, я зазначила, що Габріель так і ходить у своєму плащі. Ще б пак, у ньому магії певно більше, ніж тканини.

- З деяких пір він мій улюблений, - шепнув тихо, ніби прочитав мої думки, із задоволенням спостерігаючи, як я червонію. - Ходімо, Анно, треба поспішати. Дивись уважно.

На цей раз під час переміщення я навіть змогла простежити, як згортаються пласти реальності. Ще кілька десятків разів, і я, можливо, і плетіння заклинання відстежу - тільки навіщо? Сили у мене ніколи на таке не вистачить...

За мить ми опинилися прямо на жвавій вулиці Тринадцяти з половиною святих, якраз біля входу в лавку готової сукні мадам Жюстін. При цьому люди обтікали нас, не натикаючись, але й не звертаючи зайвої уваги. Я придивилася уважніше і впізнала дуже вдосконалене заклинання відводу очей. Який все ж у Габріеля високий магічний розряд! Навіть найсильніші маги Арати значно поступалися йому, причому не тільки в потенціалі, а й у майстерності, тонкощі плетив, що я  цінувала більше, ніж силу. За останні сто років ми здали назад, багато заклинань забули, а відомі спростили до примітиву.  Може, саме тому король запросив Габріеля з Леєм?

- Чому ти спохмурніла? - чоловік вловив зміну мого настрою.

- Та так, подумалося, що якби зараз почалася війна із Загір'ям, то ми б програли набагато раніше, ніж минулого разу...

- Звідки такі думки?

– Ребекка наштовхнула.

- Вона в тебе молодець.

- Так. Скажіть, на нас справді чекає війна з драконами?

- Боюся, це лише питання часу.

Я немов спіткнулась через невидиму сходинку. Як таке можливо!? Війна? Про неї можна багато говорити, але невже вони припускають реальні військові дії? А Габріель говорить так, ніби це уже вирішене питання...

- Урхові дракони знову хочуть на нас напасти!?

- Ні, вони не хочуть. Гершандт хоче.

- Король Арати? - у мене відлягло від серця. - Він наймиролюбніший старий, та й не дурень: минулого разу у війні з драконами Арата ледве встояла.

Габріель кивнув головою.

- Він хоче здаватися слабким. Але це прийом, Анно. Просто хитрість. Старих людей, як і жінок, не варто скидати з рахунків.

Я не знала, як відповісти, вражена глобальністю новини і простотою, з якою Габріель її вимовив. 

Подумати тільки – війна... Війна!

Я дуже злякалась. Більшість речей, які здавались мені важливими до цього моменту, втратили свою значущість. Незарах з ББП взагалі здався дитячими переживаннями.

Багато хлопчиків мріють про війни, про ратні битви, але вони дурні. У війні немає нічого романтичного. Вона спотворює розуміння добра і зла, правильності вчинків. Вона витягує назовні найгірші риси людей. Так, у ній є місце героїзму. Але найчастіше саме герої та кращі з кращих гинуть першими. Це я встигла добре усвідомити з численних оповідань дідуся. І це була одна з причин, чому я не надто засмучувалася у відсутності у мене великого магічного потенціалу – бути бойовиком я б все одно не змогла.

- Я не хотів тебе налякати, Анно, - Габріель доторкнувся до мого чола, наче розгладжував зморшку. - Можливо, все обійдеться. Треба лише готуватися, а переживати поки що без толку.

- Саме тому ви взялися навчати мене? Щоб учити захищатися у випадку війни?

Габріель кивнув, уважно за мною стежачи.

- Дякую, - відповіла з усією серйозністю. Я справді була вдячна. - Я буду старатись.

- Анно, ти любиш Арату? - Ректор раптом притримав мене за лікоть, коли я вже хотіла увійти до крамниці.

- Так. Напевно. Мене багато чого тут не влаштовує, але ж я тут народилася... А чому ви питаєте?

- Та так, не бери в голову. Ходімо.

- Ходімо!? Ви серйозно!? Ви збираєтеся бути присутнім при тому, як я вибираю собі білизну?

- Звісно. Адже я планую розірвати як мінімум одну твою сорочку, так що я маю право допомогти тобі з вибором.

Від такого нахабства я здивувалася і розгубилася.

- Знаєте, я обіцяю старанно вчитися на ваших індзаняттях, але не дивуйтеся, якщо я в один ось такий чудовий момент, на кшталт цього, використаю всі знання та навички проти вас.