Глава 23.2

Після того, як лорд Бахтієор залишив кімнату, я залишилася вдвох з Ребеккою. Сусідка теж не спала всю ніч. Вона сиділа в кутку ліжка і мовчки слухала нашу розмову, обхопивши руками коліна. Зараз же по її щоках котилися сльози.

- Він так любив Луїзу... Ти не подумай, я не заздрю ​​і я рада, що в неї був такий чоловік...  Але він ніколи більше нікого так не полюбить. Але я... Я тепер його кохаю ще дужче. І мені так соромно за ту витівку із розширенням магічного потенціалу. Це було так безглуздо, так по-дитячому... Тепер він вважає мене нерозумним дитям.

- Ні, Бекко. Він так не вважає. Ти йому подобаєшся, але він все ще оплакує Луїзу і зараз розцінює будь-які симпатії до іншої жінки  як зраду. Ще занадто мало часу минуло, було б у вас його більше... А тебе... - я зніяковіла, але все ж таки запитала: - Хіба тебе не бентежить, що він дракон?

Ребекка сумно усміхнулася:

- Мене набагато більше бентежить, що він чоловік твоєї загиблої подруги. А те, що дракон... Я ж не ненавиджу їх так, як ти. Тому мені байдуже. Я з роду купців, Анно, а ми виховані не так, як аристократи. Та й аристократи, коли вже на те пішло, виховані не так, як ти... Не знаю навіть, можливо, твій дід правильно зробив, що прищепив тобі ненависть до наших давніх ворогів, а можливо, й перегнув палицю.

Раптом у наше вікно щось вдарилося. Ребекка обережно визирнула:

- Анно, там якийсь чоловік! І він у масці, - прошепотіла тихо, наче той міг нас почути. На її руках одразу ж заблищали блискавки.

Я теж акуратно підійшла до вікна і зітхнула з полегшенням:

- Це Дарк. Він друг Арденса. Людина.

- Звідки ти знаєш, що він не дракон?

– Я лікувала його. Я відчула б.

Я відчинила вікно і чоловік легко заліз до нас по дереву.

- Ранок добрий, красуне! - підморгнув він Ребеці. А потім схилив голову: - Містрес Анно, у мене для вас посилка.

Першою з'явилася думка, що це щось від Арденса. Я змусила себе зробити байдужий вигляд:

- Якщо це від вашого командира, я до неї навіть не доторкнуся.

- Ні, знову від прекрасної мадам Жюстін. Бачите, після того випадку з вашою натільною сорочкою, я до неї іноді заглядаю на чашку чаю. Так, премила жінка, досконала... - Дарк мрійливо цокнув язиком.

Не від Арденса... Я відчула розчарування та полегшення одночасно, так і до роздвоєння особистості недалеко.

Ранній гість тим часом продовжив:

- Так ось, вона передала вам подарунок. Командир навіть не знає, слово честі. І про ціну можете не турбуватися, цей презент вас ні до чого не зобов'язує.

Я відкрила сувій - і ми разом з Ребеккою захоплено ахнули. Там була сукня. Червона... Неймовірна! Я не втрималася і притулила її до себе: атласна тканина струменіла до підлоги, плечі відкриті, широкі бретелі приспущені, трикутний виріз досить глибокий, але не вульгарний, а ось спина більше відкрита - але швидше елегантно, ніж зухвало. Вона була розкішною!

До сукні додавались і туфлі, забезпечені заклинанням універсального розміру.

- А ось це особисто від мене, - Дарк простяг оксамитову коробочку.

Я з побоюванням відкрила – на мене дивився неймовірний рубіновий гарнітур!

Коли до мене повернувся дар мови, я прошепотіла:

- Це чудово! І сукня, і прикраси... Але, боюсь, я не зможу їх надіти. Я не піду на бал.

– Справді? - чоловік лукаво примружився. - Ми знайомі недовго, але ви одна з найсміливіших жінок, з якими я мав щастя зустрічатися. Ви втрете носа всім вашим злостивцям, а Командир... Втім, у ваші стосунки з Командиром я лізти не збираюся.

Чоловік попрямував до вікна, а я його зупинила:

- Стривайте, як ваш шрам? Давайте погляну.

Дарк зиркнув на Ребекку, і похитав головою, відмовляючись: не хотів лякати тендітну дівчину... Ех, погано він знає Ребекку...

- Незабаром світанок, так що іншим разом. Упевнений, ще випаде слушна нагода, - і чоловік покинув нашу кімнату таким же шляхом, як і з'явився.

Того дня я, нарешті, вийшла за межі кімнати. Розмови з Дарком і Бахтієором допомогли трохи відволіктися. Однак повіки після довгих ридань були такими важкими, що я йшла, не підводячи погляду, і лише дивилася, як сніг переливається на сонці. Очі сльозились: вони відвикли від такого яскравого світла.

Задумавшись, я й не помітила, як підійшла до навчального магічного полігону. З нього якраз вийшли двоє: Райвен та Арденс. Дівчина присіла у кніксені, а чоловік схилив голову і зсунув п'яти разом. Очевидно, у них щойно завершилося індивідуальне заняття.

Мене ніби пронизало струмом. Прокляття, так легко було у своїй уяві сміятися чоловікові в обличчя, променисто усміхатися з гордо випрямленою спиною і метати іскристі погляди. Насправді ж все виявилось набагато важче. Я круто розвернулась і швидко пішла геть, поки не дай Всевидячий, мене не помітили.

Здавалося б, Арденс і Райвен не зробили нічого такого, чоловік навіть не поцілував дівчині руку ... І я давно знала про ці заняття... Але одна справа, коли я думала, що Арденс вибирає наречених для іншого, тепер же я знала що він вибирає їх для себе.

Я примчала додому і, не роззуваючись, повалилася на ліжко, обіймаючи подушку. Та що ж це робиться!? Варто мені побачити Арденса з іншою, як грудну клітку наче стиснуло лещатами. Біль, агресія, образа, ненависть і кохання - все перемішалося в мені і з новою силою різнуло по серцю. Крихітний острівець спокою, що утворився після розмови з Бахтієором і Дарком, миттєво потонув у безодні всепоглинаючого болю... Мені знову захотілося вити і скиглити, наче не було цього нічного полегшення. Знову захотілося зникнути, заплющити очі і більше ніколи, ніколи їх не розплющувати.

Ребекка вже була вдома і схвильовано підскочила до мене.

- Знову щось сталося?