Глава 30.2

- А ось і наша кішечка!

- Кицю-кицю-кицю!

- А ти гаряча, не хочеш познайомитися з моїм мишем ближче?

Я зупинилася в дверях і відразу віялом розіслала підготовлені діагности. Тільки потім окинула поглядом аудиторію. Спудеї вже розсілися по своїх місцях, чекаючи викладача, але через відсутність останнього поводилися розслаблено. Моїми одногрупниками були в основному хлопці, дівчат було лише троє і вони почувались королевами.

Коли я увійшла, деякі спудеї злісно насупилися, немов зустріли кровного ворога - що ж, я їх розуміла і повністю поділяла їх почуття, інші ж просто проігнорували мою появу, але більшість хлопців схопилися зі свистом і прицмокуваннями, вигукуючи якісь "котячі" фрази. Дивно, а чому в них фігурує кішка, це якась місцева особливо образлива лайка, чи що?

Звичайно, я могла підняти голову і з викликом усміхнутися, або кинути жартівливу фразу, на кшталт "Дякую за увагу. Можете присісти"... Але я вирішила не турбуватися і не відреагувала ніяк: ще раз спокійно оглянула аудиторію, вишукуючи вільне місце, і неспішно пройшла до останньої парти. Всіх цих невихованих задир начебто й не існувало довкола, отже, немає потреби й відповідати на їхні уколи. Іншого прийому, я, щиро кажучи, і не чекала.

Присівши на єдине вільне місце я виставила руку вперед, вбираючи свої діагности назад.

- П'ятнадцять драконів і вісім людських магів... - промовила задумливо.

- Не погано! Як для відщепенця, звісно...

- ... при чому всі дівчата - люди, - закінчила я свою думку, і тільки потім глянула на свого сусіда. Ним виявився – слава Всевидячому! - людський маг. Це був доволі симпатичний молодий хлопець з пишною копицею каштанового волосся і... моїми очима. Клянуся, його очі – і кольором, і формою – були точною копією моїх! Що за Урхові жарти!?

– Як ти це визначила? Кі...

- Якщо ти назвеш мене кішкою - пошкодуєш! - неголосно, але з натиском присадила я свого сусіда. Вся група - одна справа, але "у ближньому бою" тактика ігнорування неприйнятна повністю, нехай одразу знає, що фривольностей я терпіти не буду.

- Гей, розслабся, сестричко. Я лише хотів сказати, що я Кітслав. Але тут усі кличуть мене просто Кіт.

Всевидячий, знову якийсь кіт! Начебто йшла в академію драконів... А опинилася в кошатні. Може, я десь не там звернула? І що це за звернення таке: "сестричко"?

- Ти на котячі прізвиська не ображайся. Це, вважай, наше родинне надбання. Але краще відразу покажи свої кігтики, тоді будеш "Кицькою", а то "Кішечка" звучить якось двозначно і принизливо.

Я дивилася на хлопця широко відкритими очима, безпросвітно не розуміючи: чи це я розучилася сприймати людську мову, чи це він несе якусь дику нісенітницю. Хоча ні, в його словах щось є, а я просто не вловлюю сенсу...

Стоп!

Я схопилася з місця, немов ужалена своєю здогадкою, а потім різко плюхнулася назад.

Всевидячий, яка я дурепа! А ще вважаю себе знавцем древньоурської...

Усі мене називають кішкою, тому що я і є  "кішка"! Моє ім'я роду "Чаус" буквально означає очеретяна кішка або ж болотна рись. Ось тільки я це геть-чисто забула.

І тут у мене в мізках щось клацнуло вдруге. Але це не могло бути правдою! Не могло, і все! Чи все-таки могло...

Я примружившись глянула на свого сусіда і запитала, хоч уже й так знала відповідь – вона була  у прямому значенні виразу "написана у його очах":

- Ти хочеш сказати, що ми родичі?