Наречена для Дракули

Глава 2.

Прокинулася я знов із криком і у холодному поті. Лінуся права. Усе тільки гірше стає. Може, це, і справді, попередження вищих сил чи інтуїції, що не слід мені їхати до Румунії? Так, це була моя рожева мрія, я завжди полюбляла страшненькі історії про вампірів, із задоволенням передивилася усі вампірські саги та інші виверти кінематографії. Навіть пішла навчатися на перекладача, де були додаткові курси з румунською мовою. Цікаво було, чи й справді існували кровопивці. Історія Дракули так тісно зав’язана на реальних подіях, що віриться: не на пустому місці виникли ті розповіді, щось таки було. Тому так і хотілося поїхати у той тур, поблукати по місцях, що пахнуть стародавніми легендами, доторкнутися до таємниці, змахнути пил з історії.

Та досить з мене таємниць! Куди їхати, коли я за цей місяць перетворилася у змарнілу, невиспану тінь з чорними колами під очима? Чи, може, й справді, треба здоров’я перевірити? Досить з мене цих снів!

Я підскочила з ліжка, дістала зі скриньки путівку. Першим порухом було порвати її на дрібні клаптики і розвіяти по вітрі, та здоровий глузд покрутив пальцем коло скроні. Вона ж гроші коштує, і чималі. Усе літо не знала відпочинку, щоб придбати оцю бумаженцію, а тепер – у сміття? Краще вже віддати комусь, хоча б і подругам.

Погодившись зі своїм здоровим глуздом, я засунула путівку до сумки. Перед тим, як опустити кришку скриньки, машинально перебрала свої «скарби». Їх небагато, та для мене вони надцінні. Мамин кулон дивної форми та золота печатка, яка підходе мені на середній палець. На дні ще лежить стара касета, на якій красивим почерком написано «Маріанні від мами. Прослухати, коли виповниться 21 рік», а це вже дуже близько. Тільки зараз вже й магнітофонів таких не знайдеш, щоб прослухати послання з минулого. Треба буде в інтернеті пошукати, є ж студії, які займаються переписом старих записів на цифрові носії. Це усе, що залишилося мені від мами. А ось ці сережки – то вже бабця подарувала на вісімнадцятиріччя. Ото й усі прикраси. Зітхнувши, я склала речі і відставила скриньку.

Час до вузу.

*       *       *

Після занять ми знов сиділи із подругами у нашій звичній кав’ярні.

- Як ти, Маріанно, - поцікавилась Лінуся, поглядаючи стурбовано. – Вигляд маєш не супер. Знов снилися ті жахливі сни?

Не відповідаючи я витягла із сумки путівку. На мить серце жалібно стиснулось, та я не люблю міняти свої рішення.

- Ось, - поклала документи на стіл. – Дарую. Не поїду я ні у яку Румунію.

- Ну й дурепа! – Жанна, як завжди, над словами не замислюється. – Знайшла б там собі гарячого румуна, - вона підчепила папірець кінчиками наманікюрених пальців.

Та Тома суворо притиснула путівку до столу долонею, схвильовано зазираючи мені у очі:

- Маріанно, ти впевнена?

- Впевнена, за твоєю ж порадою піду до лікарні, перевірю здоров’я, бо й, дійсно, щось недобре почуваюся. Можете кинути жереб, кому дістанеться – хай добре відпочине й за мене.

- Та-ак… - Тамара дивилася на мене з усією серйозністю. – Коли вирішила, то хай так і буде. Та хто виграє – за путівку гроші тобі поверне повністю, нехай і частинами, не одразу. Так буде по-чесному.

- Сказала ж – дарую.

- Ти, Маріанно, не Рокфеллер, щоб подарунки такі роздавати. Чи ми не знаємо, як тобі ця путівка дісталася? Ні у кіно, ні до клубу усе літо витягти не могли, втомлювалась, як коняка. Гроші віддамо.

Я здвигнула плечима, так, то й так. Звісно, що мені будь-яка копійка не завадить.  І так з бабцею ледве витягаємо моє навчання. Не можу й насолодитися повноцінно веселим студентським життям, бо постійно підроблятися доводиться.

- Ууу… - Невдоволено піджала губки Жанна. – Розігруйте без мене.

- Чому?

- Бо мене якраз Богдан запросив до себе, знайомитись із батьками. Самі розумієте, таку знаменну подію не відкладеш. Та й як би він поставився до того, що я одна поїду у тур? Нехай думає, як заробити гроші, то й поїдемо тоді разом. До того ж, ніколи мене до Румунії і не тягнуло. От якби до Парижу, а то й десь на острови, де завжди пляжна погода, то інша справа.

- А у мене ж закордонного паспорту немає! – сплеснула у долоні Тома. – Зробити вже не встигну. Шкода… Та що ж поробиш. Отже, поїде Лінуся. Не треба й жереб кидати.

- Що, справді? – наша любителька таємничого заплескала у долоні, мені аж погано стало.

Мене, значить, відмовляла від поїздки, а сама як радіє. Та назад вже не переграєш.

- Не боїшся їхати до країни, яка рябить легендами про вампірів? – запитую обережно.

- Мені ж не сняться ночами жахастики, мені можна! – Лінуся змахнула руками, мало не зачепивши каву. – Маріанно, а ти, точно, не проти?

- Та ні, звісно. Мені вже перекортіло подорожувати. 

А що я мала відповісти? Що шкодую про своє поспішне рішення і заздрю подрузі чорною заздрістю?

- Тоді дякую! Дуже дякую! – Лінуся щиро розцілувала мене у обидві щоки, підстрибуючи на місці заховала путівку до сумки. Своєї сумки.

Не втрималася, щоб не зітхнути тяжко. Ну й дурепа, чи ви таку коли бачили?

Минуло кілька днів. До лікарні я так і не пішла. Сни стали не такими яскравими і не викликали вже сильних почуттів. Забрала з деканату заяву на відпустку, бо вже не їду у тур.  А Лінуся подалася по моїй путівці до Румунії і чесно звітувалася про усі екскурсії та інші радощі подорожі, правда дуже коротко, бо роумінг - то недешева штука. Сьогодні якраз останній день перед поверненням і кульмінація – шоу «Вечеря у замку Дракули», на яке я так мріяла потрапити, тим паче, що припадало воно на Хелловін, тож має бути ще грандіозніше, ніж зазвичай. А я, дурепа, що віддала свою путівку, свою  мрію, буду сидіти вдома і зустрічати день народження наодинці із старенькою глухою бабцею?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше