Глава 17.

 8 листопада.

Засиділась у бібліотеці так, що вже й у голові паморочилось. Нічого путнього не знайшла, нічого, що могло б допомогти чи хоча б роз’яснити ситуацію. Той старовинний документ не йшов з думок. Відьма залишила для нас загадку, яку я не в змозі розгадати. Мунтеану не повинна виходити заміж за князя чи його нащадків, бо то дасть йому сили для підкорення світу. Мунтеану повинна вийти за Дракула, щоб той самий світ врятувати. Нісенітниця! Але нісенітницю не ховають так старанно.

Коротше, коли прийшов Стас, я вже сиділа, обхопивши руками голову, і мало не плакала від безсилля.

Вампір одразу зрозумів мій стан, провів долонею по волоссю, опустив руку на моє плече:

- Ходімо. Маєш перепочити.

- Але ж… - обвела я рукою недочитані томи.

- Потім, все потім. Коли не виходитимеш на свіже повітря, то й рятувати тебе не варто, сама загнешся.

- Чорний у тебе гумор, - поскаржилась я.

- Вставай-вставай!

Стас вивів мене на внутрішній двір, де дозволив гуляти князь. Небо було затягнуте хмарами, та дощ не зривався поки що. Я втягнула у себе п’янке повітря, насичене запахами оточуючого замок лісу. О, воно прочистило мізки, та водночас ввело у стан легкого сп’яніння. Я навіть хитнулась від несподіванки.

- Легше? – турботливо притримав мене за талію Стас.

- Легше. Дякую.

Я дивилася у небо, немов птаха, замкнута у клітці. Та я, і справді, спіймана птаха, полонянка. От би мати крила та злетіти звідси у височінь, торкнутися хмар крилом… Тільки не так, як коли мене викрав Георг, от мерзенний тип, навіть від згадки про нього я мимоволі здригнулася.

- Холодно? – здивувався Стас.

- Ні, просто…

- Тобі треба рухатись, Маріанно. Не можна ж цілими днями сидіти за читанням. Скоро руки-ноги повідпадають!

- Організуємо фітнес-клуб? – посміхнулась сумно.

- Можу потренувати тебе у стрільбі з луку, - вампір кивнув у бік, де були закріплені декілька мішеней. – Ніколи не займалася таким?

- Не доводилось… Хочу!

Стас приволік велетенський лук і почав завзято вчити мене, як треба стати, як тримати зброю, як цілитись. Та мені не вдавалося навіть толком натягнути тятиву. Щось я зовсім заслабла за кілька днів, проведених у замку, правий вампір, треба щодня виділяти час для прогулянок та тренувань.

Зате Стасику все подобалось. Він ставав позад мене, щоб допомогти правильно тримати лук та натягати тятиву, при цьому моя спина впиралась йому у груди, а його губи я відчувала коло свого вушка. Та навіть з його допомогою у мене нічого не виходило. Цілилась у яблучко, та перша стріла полетіла у власні мандри.

- В молоко, - спокійно констатував факт вампір. – Перший млинець грудкою, другий буде кращим.

Друга стріла вдарилась у стіну і зрикошетила у кам’яний колодязь, який знаходився в межах внутрішнього двору. Я сунула Стасові лук у руки та побігла подивитись. Колодязь був обкладений камінням на висоту близько метра, тож вампір, відкинувши лук убік, кинувся за мною, щоб я часом не звалилася з моєю вдачею. Обійняв за талію міцно:

- Маріанно, ти що?!

- Та просто подивитись хочу, куди стріла втрапила. Що там? – тицьнула пальцем у чорну діру.

- Колодязь сухий. Начебто колись там і була вода, та не за моєї пам’яті. До самого дна викладений цеглою. Ми з Алексом, коли були дітьми, лазили до самого низу, хоч нас за це і лаяли. Там є вмуровані скоби з двох боків, тож спускатися та підніматися навіть зручно. Та нічого цікавого там не знайшли. Колодязь як колодязь. Темно, сиро, порожньо.

- Стрілу треба дістати.

- Нехай валяється, стріл вистачає. Хоча, якщо так стрілятимеш, то мабуть вони швидко закінчаться, - знов кепкував наді мною Стас.

- Для мене той лук важкий, - пожалілась я. – Яка може бути влучність, коли я його ледве тримаю?

- Так, - погодився молодший Дракул. – Тобі потрібна легша зброя. Завтра принесу арбалет. Є у нас дитячі, тренувальні. А зараз тобі вже час повертатися, бо через п’ятнадцять хвилин тебе чекає вечеря у компанії князя. А тобі ще слід переодягнутись.

Я скривилася. Так, я зараз у своїй звичній одежі, у джинсах зручно. Та Васил Дракул вимагав, щоб я вдягала одну із суконь, які він прислав. Правда, не це головне. Після того, як він учора спіймав мене у своїй спальні, я боялася зустрічатися з ним.

Стасик люб’язно провів мене до моєї кімнати, я вже й плаття вдягнула, та сіла на ліжко, не в силах примусити себе рухатись.

 Я не йшла, не йшла, не йшла до князя на вечерю, та за мною прислали служницю, тож йти довелось.

Васил Дракул сидів навпроти мене, віддаючи шану картопляному пюре та капустяним котлетам. Він не брехав, і справді, вегетаріанець. Якщо не рахувати теплу людську кровицю, звісно. Кидав на мене час від часу багатозначні погляди. А мені й кусень до рота не ліз сьогодні.

- Чом сумна, Маріанно? Не захворіла часом? – награно бадьорим тоном запитав князь.

- Додому хочу, - огризнулася я. видобуваючи з тарілки шматок свининки, щоб хоч чимось дошкулити вегетаріанцеві.