Наречена для Дракули

Глава 26.

 

26 листопада.

 - Ну чому, чому мені не можна подивитись, як відьма чаруватиме? Алексе!

Старший княжич знайшов майстриню, яка узялася відновити книгу, щоб її можна було прочитати. Вночі він проведе її до замку. Та ця подія мала пройти повз мене.

- Не слід, щоб хтось бачив тебе, Маріанно.

- Та мене щодня бачить купа вампірів! Слуги князя хіба німі? Гадаю, уся Румунія вже знає, що у замку володаря з’явилася відьма з роду Мунтеану!

- Зовсім ні. На слуг, які бувають за межами замку, накладаються чари, вони не можуть розголошувати таємниці Дракулів, навіть ті, які помітили мимохідь. Це звичайні міри захисту конфіденційної інформації володарів. Не треба, щоб відьми дізналися, що Мунтеану у замку Дракулів.

- Чому? Я – відьма, і вони – відьми. Можливо, хтось щось підкаже чи допоможе?

- На протязі багатьох поколінь жодна з них не допомогла Мунтеану, то чом ти чекаєш він них чогось  доброго?

- Але й лихого вони мені не заподіють. Алексе!

- Зрозумій, Маріанно, у нас є план, за яким ми впевнено рухаємось і вже маємо деякі результати. А відьми можуть втрутитись і все зламати, може і не навмисно. Їхні дії завжди непередбачувані, у них свої правила, свої закони, свій світогляд. Я не хочу якихось неочікуваних вивертів у нашому житті. Прочитаємо книгу і будемо думати, що робити далі.

- Але ж книгу ви не будете без мене читати! Однаково, тільки-но відьма піде, доведеться й мене забирати. Даси охоронцям снодійного, як учора. Учорашні однаково нині вдома відсипаються, сьогодні нові, нічого не запідозрять. Алексе, повір, я не витримаю і втечу!

- Не говори дурниць, Маріанно! Він охорони не втекти, ти лише підставиш під загрозу усі наші плани!

- Тоді сам витягни мене! Будь ласка!

- Добре, заспокойся. Тільки на очі відьмі однаково не слід показуватись. Заховаєшся у моїй спальні, поки відьма чаклуватиме. Домовились?

- Так, так! – я застрибала на одній нозі, радо плескаючи в долоні.

- Тільки щоб сиділа тихенько, мов мишка!

- Гаразд! Я буду найтихішою мишкою у світі, Алексе!

На радощах я навіть цьомкнула вампіра у щоку. Як друга. Та він у лиці змінився, важко йому дається витримувати дію того клятого прокляття. А він же такий класний! Я б хотіла бачити його щасливим, закоханим, щоб темні очі виражали не смуток, а втіху.

- То я можу бути певна, що ти прийдеш?

- Хіба я коли-небудь тебе обманював, Маріанно?

- Ніколи. Ти – найкращий… друг.

Алекс посміхнувся гірко:

- Тоді до вечора, подруго. Зустрінемось…

*       *       *

Надійшов довгоочікуваний вечір. Мене бив озноб, гадаю, нервовий, а не застуда після учорашніх походеньок. Надворі потеплішало, нетривкий перший сніжок станув непомітно. От би можна було час повернути назад. Майнути зараз туди, в минуле, у теплий приємний вересень. Чи могла б я щось змінити, коли б знала, що мене чекає у близькому майбутньому? Мушу признати, що ні. Сила Мунтеану прокидалася і видала б мене князеві, куди б я не заховалась. Коли розумієш, що ти нічого не міг змінити, стає трохи легше. Зовсім трохи.

Алекс прийшов, як і обіцяв, навіть не надто довго довелось чекати, якщо по честі сказати. Просто сутінки рано оповивають небо, тому й вечір здається нескінченним. А треба ж було витримати, поки замок засне, поринувши у тишу кінця листопаду. Я коло вікна стояла та зорі п’янкі рахувала, бо не хотіла будувати припущення, які таємниці відкриє нам старовинна книга, яку, сам того не знаючи, стільки століть зберігав Влад Дракула, легендарний першокнязь вампірського роду. Ще трохи – і таємниці почнуть розкриватися. Вірю, навіть впевнена, що вони допоможуть нам… У чому саме? Втекти від впливу Васила? Зняти з роду Дракулів прокляття? Врятувати своє життя? Захистити від вампірів світ? Не знаю… От казала ж, що не буду гадати наперед. Просто вірю, що все буде добре. Не може не бути. Ох, мамо, мамо. Що ж ти мене покинула саму, а тепер на твою доню навалилося усе і відразу… Все, Маріанно, не думай, краще рахуй зірки, може, якась серед них – твоя.

Старший княжич підійшов до мене зі спини, ледь не притулився, та я лишень відчула коливання повітря та зітхання, сповнене муки. Ми обоє знали, що маємо вичекати десять хвилин, поки охоронці вип’ють кров незайманої і снодійне почне діяти. І ці десять хвилин наодинці встояти Алексові буде нелегко.

Я обернулась – і мої очі опинилися на рівні шиї княжича, все ж він височенький такий. Довелось підняти погляд угору. Ох, княжичу, який же ти… гарний.

- Що ти робила, Маріанно? Згадувала рідну домівку?

- Рахувала зірки, - відповіла чесно. – Хоча і домівку згадувала теж. І маму, хоч і не можу її уявити, бо не збереглось навіть фотографії…

- Я теж… часто згадую маму.

- А-а-а… М-м-м…

- Вона жива, - допоміг мені Алекс. – Тільки живе далеко, у вигнанні.

- Твоя мати була законною дружиною Васила?

- Так, ми зі Стасом не бастарди, якщо ти про це хотіла дізнатися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше